Загиблі герої Чернігівщини: Максименко Олександр. Воліков Олександр

Олександр Максименко прийшов у цей світ 8 квіт­ня 1979 року і пішов 15 листопада 2022. Але його прожите життя - це безкінечність, яка залишається в кожному серці, хто його знав. Він був людиною з великої літери, з неймовірно добрим серцем і майстром, яких одиниці. Він умів робити, дружити, кохати, мріяти. Його золоті руки побудували багато бу­динків і церков по всій Україні. Але головною зведеною міцною фортецею була родина, яку він любив щиро, віддано, як і годиться справжньому чоловікові.

Життя Олександра Максименка обір­вала війна...Біль стискає груди... Які со­коли летять у небо. Звістка про загибель Олександра шокувала усіх, хто його знав. Його життя, ніби образ героя з доброї каз­ки -лагідний, спокійний, розумний, до­брий, мудрий. А ще самородок - все умів робити! Ніхто не вчив - само давалось без відповідної на те освіти.
Народився в Сосниці, на Новоселлі. В казковому місці, де за будинком простя­гався густий сосновий ліс, а за ним про­тікає Убідь. Тут ходив до середньої шко­ли ім. О.П.Довженка. І, як більшість юна­ків, після 8 класу пішов до Сосницького ПТУ. Тоді служба в армії. Вдома чекали батьки Віктор Олександрович і Катерина Олександрівна та старший брат Анатолій. Дружба між братами існувала справжня, міцна. Відслужив і повернувся додому.
Пішов працювати. Роботи не боявся ні­якої, та і вчився справі миттєво. Пиляли брус, зводили з нього будинки за проек­тами. Тоді розбирали, перевозили на міс­це будівництва і знову складали, мов кон­структор. Робота складна, потребува­ла вміння, а ще фізичної сили. Та коли справа подобається, то і діло робиться. Зведені Олександром будинки є в Одесі, в Мелітополі, в Кирилівці, Запоріжжі. В рід­ній Сосниці є охайні оселі, збудовані ним. Один з таких - це будинок Ірини та Андрія Коропців, що по вулиці Якова Скидана. А ще Олександр будував церкву в Рихлах на території монастиря. І в селі Лави зво­див Божий дім, і в Харкові церква нова з'явилась завдяки його умілим рукам. У Сосниці у Парку слави капличка також зведена його руками. Навчився гіпсокар- тон на стіни і стелю прикручувати, плит­ку класти, ламінат на підлогу і з сантехні­кою був на «ти».

І дружину свою знав з дитинства. Марина жила на сусідній вулиці. Ходили в одну школу однією дорогою, бачились, вітались, тільки тоді ще не знали, що їх поєднає доля. Марина одна виховувала сина Ігоря. Працювала на пошті операто­ром. Якось друзі запросили в гості і там був Олександр. Він ніби ненароком жар­тував до неї, а вона теж жартома йому відповідала. В той день він ще не провів Марину додому, але іскра між ними вже загорілася. Марина - весела, добра і світ­ла душею. Запала в душу. А тоді вони зно­ву зустрілись очима. І ця ніжність в погля­дах спрацювала магнітом. Спочатку були зустрічі. Тоді зійшлися жити разом. А че­рез рік одружились. Сіли на велосипеди, поїхали до РАЦСу і просто розписались. Без свідків, без церемонії з рушником. Але вальс Мендельсона для них прозвучав. Для щастя людей потрібні лише два зако­хані серця, а все решта дійсно не важли­во. А тоді мріяли про спільну дитину. Син чи донька - кого Бог пошле. Народилась дівчинка. Ще під час вагітності Марина сказала: «Буде донька і в мене є декілька імен. Хай народиться, я подивлюсь на неї і тоді визначусь». Щасливий тато не пере­чив. І ось на світ дивились янгольські оче­нята такої довгоочікуваної радості. Мама вперше подивилась на крихітку і лагідно промовила: «Буде Аня!» Тато пішов запи­сувати ім'я доньки та йому в РАЦСі ска­зали, що українською мовою буде записа­но Ганна. «Ні», - заперечив Олександр, - запишіть саме Анна. Працівники ска­зали, що в книгах імен такого нема, але тато наполіг. Буде. Так і записали немов­ля Анною.

Він доньку не просто любив - обожню­вав. Ані 15 років, та він не те, що руки жод­ного разу на не підняв, а навіть голосу не підвисив, - плаче дружина. - Вона і тато завжди були великими друзями. Буває, шепочуться щось удвох, я запитаю, про що це вони, а вони тільки посміхаються і підморгують один одному. Батько для неї був незамінною людиною, був просто
всім, а головне завжди захищав свою ма­леньку дівчинку і навіть до останнього по­диху. Тато все для неї.

Вдома робив ремонт. Все сам, до остан­нього шурупа. Будинок великий, нам його чоловікові батьки залишили. Самі пішли в літню кухню жити, що за будинком. Ми до­бре ладили. Чоловік звів лазню, альтан­ку простору збудував. Дах в неї зробив з дощок,які випиляв під черепицю. З рока­ми під дощем і снігом дерев'яний дах зі­псувався. Планував переробити. Хотів і в сараї кришу нову звести. І мріяв,що об­ладнає там справжню майстерню. Та не встиг... - зі сльозами розповідає Марина Анатоліївна. - Він і людям все робив: пар­кани з металу зводив з другом, ванни, по­чинаючи з сантехніки і закінчуючи кахлем, будинки зводив і дахи нові. Вдома наш дім сам сайдингом обшив. В нього такі здібно­сті були, що ніхто не вчив, а він подивить­ся, поміркує і береться за справу. Завжди бачив, як краще буде. Бувало, робить в людей, а тоді підказує, що отак, або отак буде краще. Переконував і люди його слу­хали. Все робив на совість. Вдома щось робить, а Аня біля нього щебече. Мого сина виховав. Ігорю виповнилось 10 ро­ків, як ми зійшлися. Син його татом на­зивав. Вдома теж йому щось допомагав за потреби. Сам робить і його навчає. Не було того дня, щоб він не ска­зав, що лю­бить мене.

Бувало, зайде в дім тихень­ко, підійде, обійме за плечі і про­шепоче: «Я тебе лю­блю». Ми ніколи не сварились. Він добрий був до всіх, не тіль­ки до своєї родини.
Ігор з дому по­їхав, коли йому виповнилось 19. Три роки слу­жив за контрактом. Два з них провів на Донбасі в гарячих точках. Ми дуже за ньо­го хвилювалися. Між службами у відпуст­ці одружився з Юлею. Тоді повернувся до Сосниці, адже невістка також звідси. Тут працював у РЕМі електриком. З чолові­ком постійно був на зв'язку. Олександр його вважав за рідного сина, - з болем розповідає дружина.

Сину негайно принесли повістку, адже він вже мав досвід служби в АТО. Ігор поїхав до військкомату, а там зачинено. Все негайно вивезли, і син залишився дома. Весною ворог пішов з нашої землі, і військкомат знову запрацював.13 квітня Ігоря призвали і він поїхав захищати рід­ну землю. 3 травня до їх двору прийшли військові і принесли чоловіку повістку, де було написано «негайно з'явитись до вій­ськкомату». В той день він лагодив воду на подвір'ї. ‘'Добре, - сказав, - зараз на­лагоджу водопровід і поїду. Повістку в той день принесли і Анатолію. Брати сіли на велосипеди і поїхали до військкомату. Там записали в місцеву роту охорони і чоло­вік був тут. А через місяць їх перевели в інші місця проходження служби. А ще пі­зніше направили на Донеччину, недалеко від Бахмуту. Олександр в минулому слу­жив в армії і звідти повернувся старшим сержантом. Тут його призначили коман­диром третього відділення кулеметного взводу. В його підрозділі поряд з ним во­ювали 12 солдат. А тоді захворів. Голос від застуди пропав, температура висока. Дружина просила полікуватися. А він від­повів, що мої хлопці - це моя друга сім'я. Я їх не кину і буду стояти за них горою. Олександр в роботі і в житті був дуже від­повідальний. їх на дві доби по черзі пере­кидали на позиції. Він казав дружині, що два дні дзвонити не зможе, бо нема зв'яз­ку. Господи, як вдома чекали його дзвін­ка. Розмови коротенькі - зі мною все до­бре, не хвилюйтесь, батькам скажи, що я дзвонив. Дружина чимдуж бігла до мами: «Саша дзвонив, все добре». Якось гово­рив з донькою і сказав: «Якби ти бачи­ла, що вони зробили з нашою землею. Ми їдемо дорогами по селах, а їх нема. Навколо руїни, будинки розбиті. От що ті люди їм зробили поганого? Жили собі, збудували, і отак все знищити».

Робота на будівництві важка. Було, прийде додому, а дружина питає: «Втомився?» А він відповідав: «А, так». Ніколи не жалівся на труднощі і втому. А коли воював, одного разу сказав доньці: «Я так стомився і дуже хочу додому».
В останній розмові дружині сказав, що дві доби вони будуть на позиції, тому дзвонити не зможе. Рідні чекали. Та ми­нуло дві доби і телефон мовчав. Тривога закралась, але сподівались, що Саша на­бере їм пізніше. Дружина під час обідньої перерви вийшла на базар. Люди диви­лись на неї і вона не могла зрозуміти, в чому справа. Зайшла до невістки на ро­боту і сказала, що щось не так. Чому всі дивляться на неї, ніби щось трапилось. Тривога наростала. Звернулись до вій­ськкомату, та там ніхто нічого не сказав. Звістка про загибель Олександра шири­лась миттєво. Вони потрапили під обстріл і серед поранених були земляки, що во­ювали поряд. Вони й сказали рідним, що Олександр Максименко загинув. Саме тому люди співчутливо дивились на неї, адже почули страшну новину. Та дружина і рідні про це ще не знали. А далі страш­на реальність мороком заповзала в душу. Згодом в військкоматі підтвердили заги­бель воїна. А тоді були 10 днів, які тяглися вічністю, поки тіло Героя привезли до рід­ного дому. Провести Олександрам остан­ню путь прийшло багато людей. Його зна­ли й шанували. Повірити важко, що не ста­ло такої світлої людини. Він був справжнім взірцем міцної сім'ї. Таких одиниці.

«Я все ще чекаю... Чекаю дзвінка, че­каю Тебе. Не можу повірити... Ти був моїм коханням, моєю долею, моїм надійним за­хисником - всім, про що могла мріяти жін­ка. І завжди ним будеш. Я пишалась, що я твоя дружина, що Господь послав мені саме тебе, і буду пишатися до останніх своїх днів. Я дякую, долі за те, що була найщасливіша в світі з тобою. Дякую за кожну хвилину проведену разом. Я коха­тиму тебе до останнього подиху».
Ці слова дружина написала на своїй сторінці в фейсбуці. Герої не вмирають - вони живуть в наших серцях. Олександр назавжди залишиться для всіх нас люди­ною з великої літери і добра згадка про нього буде жити.

Старший солдат Олександр Воліков народився 9 вересня 1991 року у селі Клюси на Сновщині. Тут він навчався у місцевій школі, потім — у Петрівській ЗОШ І-ІІІ ст, а у 2009 році отримав спеціальність токаря у Чернігівському вищому професійному училищі й працював на ТОВ “ЧеЗаРа”.

З 2009 по 2010 рік Олександр проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. Після початку повномасштабної війни чоловік знову повернувся до лав Захисників, потрапивши на службу спочатку до одного з підрозділів Чернігівщини, а трохи згодом — до військової частини А4569 на посаду водія.

16 листопада 2022 року під час виконання чергового бойового завдання поблизу Бахмута на Донеччині Олександр Воліков разом з побратимами потрапив під ворожий артилерійський обстріл. Врятувати бійця не вдалося.

Поховали воїна на кладовищі малої батьківщини.