Загибліі герої Чернігівщини: Жук Григорій. Пузир Петро. Фесюн Олександр

Молодший солдат Григорій Жук (27.01.1975 – 17.03.2023) був кулеметником І стрілецького відділення, 3-го стрілецького взводу окремої бригади ТрО.

Під час виконання бойового завдання у складі своєї роти неподалік населеного пункту Діброва Сєвєродонецького району на Луганщині під час снайперського обстрілу ворога він отримав поранення, несумісні з життям. Одразу забрати тіло загиблого солдата не вдалося через проведення бойових дій, евакуювати вдалося лише за кілька днів.

Керівництво військової частини та побратими загиблого відзначають його високу мотивацію до військової служби та професійного самовдосконалення. Григорій мав авторитет серед побратимів, зразково виконував всі поставлені завдання, був відповідальним, щирим, уважним, із повагою ставився до всіх і чітко виконував накази. Григорій був добре підготовленим солдатом, справжнім воїном і щирим патріотом рідного краю.

У мирному житті він працював електриком. Із рідних у загиблого Героя лишився брат. Поховано Григорія Жука у рідному селі – Макіївка.

Короткою була бойова дорога краснопільчанина Петра Володимировича Пузира. Усього тиждень він пробув у Бахмуті, але ворожа куля наздогнала воїна. Мобі­лізували чоловіка 4 вересня, направили на навчання до Національної академії сухопутних військ до Львова. Після був зарахований до 101-ї Президентської

бригади. Військове звання мав капітана, обіймав посаду заступника командира з морально-психологічного забезпечення. 23 січня Петро Володимирович виїхав у найгарячішу точку на мапі України — Бахмут.

- Ми кожного дня з ним розмовляли, а коли і декілька разів на день, - розповідає донька Оксана. - Уже 24 січня, як тільки приїхали у те пекло, батько казав, що у їхній підрозділ влучили дві ракети і вони мають великі втрати. Просила його берегти себе, не геройствувати, а бути обережним. А потім 31 січня він мені зателефонував. Каже: «Іду на завдання, як загину, то я вже своє віджив, тепер живіть ви». Я йому: «Та що ти таке говориш, побудеш і скоро приїдеш». У мене маленька дитина, а він внученя ще і не бачив. Але батько попро­сив вибачення у мене за все, у нас із ним певний час були напружені стосунки, і у дівчат, сестер моїх.

А наступного дня до Оксани телефо­нував уже не батько, а його командир, аби повідомити про загибель бійця. Мала дочка розмову і з побратимами, котрі розповіли, як усе трапилося.

- Бій був тяжкий. Розповідають, що спершу куля влучила у батькового по­братима, він поспішив його рятувати, але друга куля наздогнала батька. А разом із ними поліг і молодий хлопець, який хотів їм допомогти, - розповідає Оксана. - Того дня у них були дуже великі втрати. У батька - поранення голови, відірвано ногу.

4 лютого у Петра Володимировича мав бути день народження - 58 років. Обі­цяв доньці, що, можливо, приїде додому, відпустять на ротацію, мріяв побачити внученя. Але не дожив боєць до свого дня народження всього три дні. Додому повертався він уже Героєм на вічний спо­чинок. Ось така коротка бойова дорога. На фронті - усього тиждень, за який довелося побачити, яким є пекло на землі.

- Я думала, що у таких роках чоловіка вже не мобілізують, але коли отримав по­вістку, то відразу пішов до військкомату. Не ховався. Не відмовлявся. Навпаки, мав бажання служити. Казав: «Краще я піду на війну ніж діти», - розповідає дружина Олена Петрівна. - Часто телефонував, коли був на навчаннях, планували, що коли повернеться, огорожу нову збудуємо. Внученятко хотів побачити. У нас давно діти не збиралися так, щоб усі разом, адже у кожного своє життя і проблеми. А ось тепер батько зібрав всіх у домі, - плаче вдова.

Петро Володимирович - багатодітний батько. Має двох синів Володимира і Олександра, чотирьох доньок Наталію, Оксану, Ірину та Світлану. Підростають чотири внуки.

В останню дорогу провели Героя з усіма військовими почестями. Своє життя віддав Петро Володимирович за Україну, її свободу і незалежність, захищаючи нас від рашистської орди.

Указом Президента України посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Олександр Фесюн народився 3 листопада 1964 року в сім’ї робітників. До школи пішов у 1971 році, був старанним учнем, брав участь у шкільних змаганнях по математиці.

У 1981 році закінчивши середню школу №6 м. Ніжин, вступив до технічного училища №18, отримав професію оптик 3 розряду. Після навчання почав свій трудовий шлях на заводі «Прогрес», пропрацювавши рік, Олександра призвали до лав Збройних Сил. По закінченню проходження строкової служби пішов працювати на завод «Ніжинсільмаш», але вже в 1986 році пішов навчатися в школу прапорщиків. Після закінчення школи прапорщиків був направлений на службу в Латвію. Після розпаду Радянського Союзу повернувся на Батьківщину та продовжив свій військовий шлях у військовій частині А2574, де неодноразово був нагороджений за сумлінну службу грамотами, медалями та іншими видами заохочень.

Більшу частину свого життя присвятив Збройним Силам України. Після звільнення в запас працював на ТОВ «ФОЗЗІ-ФУД», але після вторгнення на Схід України армії рф у 2014 році прийняв рішення повернутись у свою рідну військову частину А3160.

Рідні та близькі згадують Олександра як хорошого батька, турботливого чоловіка та дідуся, а побратими – як справедливого та мудрого наставника. Він був прикладом для своїх синів, які наразі також службу в Збройних Силах України.

Фесюн Олександр Олександрович загинув 10 березня 2022 року внаслідок ворожого обстрілу, виводячи техніку з-під вогню. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 24 березня на будівлі Гімназії №6 відкрито меморіальну дошку на честь загиблого штаб-сержанта Фесюна Олександра Олександрович.