Загиблі герої Чернігівщини: Панфілов Анатолій. Малюк Павло. Бойченко Євгеній

Солдат Панфілов Анатолій Володимирович народився 20 листопада 1980 року в селі Хрипівка на Чернігівщині. Після закінчення школи здобув спеціальність «тракторист», а з 1999-го по 2001-й роки проходив строкову військову службу.

На захист держави наш земляк став ще у 2015 році — брав участь в антитерористичній операції на сході України, там же отримав поранення, після чого у квітні 2016-го повернувся у рідне село.

З початком повномасштабного ворожого вторгнення Анатолій не лишився осторонь: долучився до військової частини А7014 та з квітня 2022 року разом з побратимами мужньо боронив Батьківщину від ворожих окупаційних військ. 17 березня 2023 року під час боїв поблизу одного з населених пунктів Луганщини Панфілов Анатолій загинув, будучи до останнього подиху вірним собі та військовій присязі. Попрощалися з воїном на його малій батьківщині. Вдома у нього залишились батьки і донька.

Молодший сержант Малюк Павло Олександрович народився 10 лютого 1973 року також на Чернігівщині — у селі Дібрівне. Після закінчення школи навчався в Ніжинському агротехнічному коледжі. Протягом 1991-1993 років проходив строкову військову службу, після чого підписав контрак і ще протягом 3 років перебував у лавах Збройних Сил України.

У 2014-му році Павло у складі військової частини А2253 брав безпосередню участь в антитерористичній операції на сході України, а з квітня 2022 року мужньо захищав Батьківщину у складі військової частини А0693. 12 березня 2023 року під час виконання бойового завдання на Донеччині Малюк Павло загинув, до останнього даючи гідну відсіч ворогу. Попрощалися з воїном у Городні. Вдома у нього залишились дружина та донька.

20-річний солдат Євгеній Бойченко із Парафіївки був на війні з 18 років. Спочатку його призвали у ряди строковиків, а через три місяці він підписав контракт, який мав закінчитися восени 2023 року.

“Він ніколи не говорив, наскільки йому важко і небезпечно. Завжди заспокоював, говорив, що у нього все добре і щоб рідні не турбувалися. Ми навіть уявити не могли, як їм там було складно”, – розповідає сестра Євгенія, Ярослава Конова.  

Євгеній завжди мріяв бути військовим, проте війна виявилася жорстокішою за його уяву про військову службу.

“В одному з останніх повідомлень він написав, що не планує продовжувати далі контракт, а хоче повернутися додому у мирне життя”, – ділиться Ярослава.

Із своїм молодшим братом Євгенієм старші сестри Юлія і Ярослава, брат Дмитро і менша Ліза бачилися рідко. Після мобілізації на військову службу він місяцями не бував вдома. Служив у 30-ій окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького на посаді помічника гранатометника. Ще до повномасштабної війни його підрозділ виконував бойові завдання на Донеччині.

Після 24 лютого 2022 року воїн лише двічі приїздив додому: востаннє 19 січня на день народження мами.

“Тоді уся родина зібралася разом – такого ніколи не було. Ніби відчували, що ця зустріч може бути останньою”, – пригадують рідні.

Після цього Євгеній повернувся на службу, але вже в інший підрозділ та на іншу посаду – помічника стрілка. Чоловік написав рідним, що треба докупити деяке обладнання, без якого воювати складно. Родина купила йому приціл на автомат, збирали гроші на тепловізор. У середині березня у Парафіївці  земляки, під час благодійної акції, зібрали для Євгенія 20 тисяч гривень. Прилад нічного бачення рідні купили згодом, втім вислати його воїну не встигли.

У ніч на 13 березня Євгеній з побратимами потрапили під артилерійський обстріл. Чоловік отримав тяжке поранення. У Слов’янську його стан стабілізували і гвинтокрилом доправили до лікарні Мечникова у Дніпро. Тиждень воїн боровся за життя. Йому зробили декілька складних операцій. Весь цей час він лежав без свідомості, а у середу розплющив очі. Поруч були брат Дмитро і зять Юрій Конов, Женя їх впізнав. Це придало чоловікам надію, що попри вкрай складне поранення, воїн буде жити.

20 березня йому мали зробити п’яту операцію, втім о третій ночі серце Євгенія зупинилося.

“Женю армія дуже змінила. Він змужнів, подорослішав, служба зробила із нього чоловіка. Він був би хорошим чоловіком, батьком. Не так давно у нього з’явилася дівчина. З нею вони мріяли, як одружаться, куплять хату, народять дітей. Женя дуже любив дітей. У нього є три племінниці і племінник і вони його дуже люблять. Доньці Златі ми ще не говорили, що Жені немає, а вона постійно запитує, коли Женя подзвонить. Не віримо, що його уже немає”, – ділиться Ярослава.

Євгенія Бойченка поховали 23 березня у Парафіївці. В останню путь воїна проводжали рідні, командир та побратими із 30-ої ОМбр та жителі громади.