Історії Воїнів: Литвиненко Людмила

Війська сил протиповітряної оборони (ППО) – ніби легіон янголів-охоронців, на яких під щонічні завивання сирен без перебільшення моляться мільйони українців: хтось – на свій страх та ризик вкладаючись у ліжко, хтось – тулячи дітей до серця в коридорі, хтось – біжучи до укриття. Саме від цих людей зі сталевими нервами залежить, чи зустрінемо ми наступний світанок. Вони невтомно полюють на ворожі ракети та дрони, щоб знищити загрозу, доки вона не встигла зруйнувати чиїсь життя.

Старший солдат Людмила Литвиненко– одна з тих, хто проводить нескінченні дні та безсонні ночі за локатором, відстежуючи летючу смерть, щоб не дозволити їй досягнути страшної мети. Людмила народилася на Київщині, але зі студентських років жила у Чернігові, тут пішла на службу і тут її застала повномасштабна війна.

Початок повномасштабного вторгнення: 

- Це був шок, хоча ми ще до початку вторгнення вже розуміли: на нас чекає щось недобре. Ми на локаторах бачили, що вони нахабно перетинали, як кажуть москалі зараз, усі можливі червоні лінії. Наближалися до кордону надто близько, заходили за межі, за якими їх можна було б уже збивати. Але ми не хотіли ескалації конфлікту, тому цього не робили. Я тоді бачила російські літаки у 3-4 км від кордону, бачила, як вони йшли вдовж нього... Але найбільше мене емоційно вразило, коли я вперше почула вибухи і сирену. Я тоді була в окопі, з автоматом (ми отримали всі зброю по тривозі). Коли почула сирену, а я за 35 років свого свідомого життя жодного разу не чула цей звук, у мене зразу пішла стадія заперечення. Я сиділа в окопі, присівши, і повторювала собі: “Це тобі сниться, це тобі сниться, це не насправді...” Ну тобто психіка захищалася таким чином.

Перші два тижні вторгнення – то були найскладніші часи в моєму житті. Перший тиждень я ще більш-менш емоційно вивозила. А потім всі ці почуття загострюються, ти знаходишся перманентно в відчутті небезпеки, усвідомлюєш, що безпечного місця нема більше ніде. Це вражає психіку найбільше. Іноді я могла півтори-дві години поспати в підвалі, поки не почнеться моя вахта, і я не відчувала, що виживу. Я чомусь вважала, що моя загибель - тільки питання якогось короткого часу. Емоційно це дуже виснажує. Ти починаєш фізично втомлюватися, мерзнеш швидше, втрачаєш апетит, втрачаєш сон. Кожен раз, коли ти прокидаєшся від вибуху, боїшся знову заснути.

На початку повномасштабного вторгнення були російські авіанальоти. Був момент, коли над місцем моєї дислокації знаходилось 17 військових російських бортів. Я повернулася, подивилася на нашого командира і вперше побачила, що він стоїть мовчки. Він, який завжди нас звеселяв та підбадьорював, просто замовк. І я зрозуміла, що може статися щось незворотнє. Це важко, це страшно, але ти все одно мусиш передавати інформацію про цілі нагору. І коли включаєшся в роботу, страх притуплюється. Ти бачиш, що над тобою летить літак, ти навіть чуєш його в підземеллі командного пункту, але ти все одно знаходишся на робочому місці.

Але не можу сказати, що я реагувала трагічно на мій зламаний вщент звичний світ, тому що цей світ мене не влаштовував. У мене був дуже важкий емоційний стан до початку повномасштабного вторгнення. Тяжкі чергування доба через добу, бо йшли “навчання” у росіян, проблеми в моєму особистому житті... Мене дуже розхитувало емоційно. Тому я сприйняла все як можливість змінити життя та почати все з нуля. І переконалася: якщо ти сам не сприяєш позитивним змінам у своєму житті, то воно вдарить тебе так, що ти змушений будеш змінюватися.

Ми переживаємо й хвилюємося, коли ракети підходять до міст. Тому що коли ми знаємо, що там ближня зона (це вже термін з моєї роботи), і ми можемо там втратити видимість цілі, всі дуже напружені. Ми максимально технічно підлаштовуємо наші станції, щоб не втратити ціль, бо ЗРК мають влучити по ній за нашими координатами. Звичайно, це величезна відповідальність, і коли були прильоти по великих містах, я відчувала особисту провину. Це була і провина того, хто вижив, і провина людини, яка могла щось зробити некомпетентно, помилитися. Потім командир нас збирав, приводив до тями і говорив, що ми зробили все, що могли на цей момент.

Тепер, коли знову летить, ми відчуваємо зібраність і якийсь такий дивний азарт: ми все одно все побачимо, ми все одно їх “зробимо”! Працювати стало значно легше, коли ворожі літаки перестали робити авіанальоти. Більше не треба перестроюватися з одного режиму по літаках на інший режим по ракетах, і це спрощує справу.

До початку повномасштабного вторгнення я чогось вважала, що ми, ППО, маємо тільки якесь номінальне значення в ЗСУ. Тобто ми наявні, але користі не приносимо. А потім зрозуміла, що не дарма вчила все, що мала вивчити. Я недарма працювала максимально на всіх видах техніки, я не дарма вчила теоретичні аспекти своєї роботи. Все це згодилося на війні. Наприклад, мені треба було зчитувати інформацію в квадратах сітки ППО. Більшість членів бойової обслуги це робити не вміла, бо вважала, що в цьому ніколи не буде потреби. Коли робилися перехоплення нашого радіозв'язку, не можна було давати інформацію в азимуті, в дальності. Це було реально зробити тільки в квадратах сітки ППО, тому що цю інформацію не можна зчитати, бо у нас різні сітки з росіянами. От тоді я зрозуміла, що я компетентна, я потрібна, що наша команда працює на максимальному рівні своїх можливостей, і це дуже надихало.

- Як для військових сил протиповітряної оборони проходять гарячі ночі масованих обстрілів?

- Це щоразу величезне випробування для роботи в команді. Потрібне глибоке злагодження між членами бойової обслуги. Ми повинні всі взаємодіяти на рівні навіть не слова, а погляду. Іноді, ти, здавалося б, фізично не працюєш, просто на моніторі ведеш ціль, але потім встаєш через півтори-дві години після ракетного обстрілу, і в тебе футболка прилипла до спини. Ти мокрий. Це дуже високе нервове напруження, тому потрібно, щоб люди були між собою знайомі, навчені, вміли взаємодіяти. Звичайно, ми зараз не так стресово сприймаємо все, як раніше, бо вже звикли, влилися в ці обставини, але ми й досі дуже сильно боїмося втратити ціль, особливо над великими містами. Тому з техніки витискається все максимально можливе, що тільки вона може дати команді.

Ми з моїм чоловіком працюємо в одній військовій частині, тому у нас завжди є спільні теми для розмов, спільні поставлені задачі. У нас є і командна робота, бо мій чоловік є моїм командиром на сьогоднішній день. І я завжди бачу по його виразу обличчя чи по його, як би це дивно не звучало, мовчанню, як реагувати, що зробити, яким чином проводити ціль, і що на нас чекає в найближчі 2-3 хвилини. Це дуже спрощує роботу і дає можливість емпатичної взаємодії.

- Світогляд змінився значно. Ставлення до життя зараз, після помежової ситуації, після фактичної можливості втрати життя, набуває зовсім іншого сенсу. Ми й так знаємо, що життя можна втратити в будь-яку хвилину, але тепер це відчуваєш особливо гостро. Тому починаєш дозволяти собі речі, які раніше жалів робити для себе. Знаєте, як кажуть: Ніц собі не жалуй. То я ніц собі не жалую. Якщо я захотіла зробити татуювання – я йду і роблю. Якщо я закохалася в людину, і вона покликала мене заміж, то я йду, а не думаю: “А що люди скажуть? Мені 36 років, хто це вже в такому віці виходить заміж?” Я перестала боятися осуду, люди зараз дві хвилини про тебе поговорять, а потім йдуть займатися своїм життям. Я маю одне життя, яке може закінчитися через три хвилини. І я маю його жити так, як хочу я, як відчуваю я, і як я б хотіла прожити кожен день, якби він був останній.

- Що ви найперше зробите після Перемоги?

- Піду до своєї церкви на службу. Я щодня дякую Богу за можливість служити йому через людей. Якщо Він дасть нам змогу здобути цю перемогу (а він це зробить, тому що Бог – це Бог справедливості, і так чи інакше вона настане, я в це вірю), я піду дякувати Богу за неї. А потім зберу валізу, і ми з моїм коханим чоловіком поїдемо в Карпати відновлюватися, бо це моє місце сили. Ну і, можливо, я навіть подумаю про другу дитину. Дуже багато синів та доньок України ми вже поховали, немало поховаємо ще, тому малих українчиків має бути більше, і життя має торжествувати.