Загиблі герої Чернігівщини: Бубенко Роман. Янголь Леонід. Нікітін Сергій

Головний сержант Роман Бубенко народився 5 червня 1979 року у Харкові. З часом з родиною переїхав на Сновщину. Протягом 1994-1996 років навчався в Петрівській середній школі. У 1997 році закінчив середнє професійно-технічне училище №7 міста Щорс (нині — Сновськ) за професією "тракторист – машиніст, лісник".

Протягом проходження строкової військової служби опанував військово-облікову спеціальність "механік — водій танку Т-64Б".

Протягом 2017-2020 років захищав Україну на сході у складі одного з підрозділів військової частини А1815.

Після початку повномасштабної війни знову став до лав ЗСУ і повернувся до військової частини А1815 на посаду командира танкового взводу.

Помер у лікарні Дніпропетровщини 26 липня 2023 року від отриманих поранень під час виконання бойового завдання.

Попрощалися з воїном у Чернігові в Катерининській церкві, поховали на кладовищі Яцево.

Згідно Указу Президента №386/2024 нашому побратимові, командиру танкового взводу, головному сержанту Роману Бубенко (псевдо "Кума") посмертно присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордену «Золота зірка».

У Петрівці Сновської громади відкрили меморіальну дошку Герою України – головному сержанту Роману Бубенку на ліцеї, в якому він навчався.

Сталевий брав безпосередню участь в обороні Чернігова. На його рахунку низка успішних бойових виїздів. Зокрема, у червні минулого року на Донеччині екіпаж Романа прорвав укріплені рубежі ворога; тоді під час наступу один ворожий танк був пошкоджений, інший – знищений; знищена і бойова машина піхоти та 20 солдатів супротивника. У липні, також на Донеччині, завдяки роботі Куми та його побратимів були подавлені кулеметні та протитанкові засоби противника, знищено спостережний пункт, внаслідок чого ворог мусив відійти на інші рубежі. Під час того виїзду чоловік отримав поранення, проте поле бою не покинув та продовжував керувати діями екіпажу. Після евакуації був доправлений до шпиталю, де згодом помер.

Про останній виїзд Романа згадує його побратим, Олександр. Бойове завдання виконували разом, Олександр був навідником в екіпажі, Роман – командиром. Виїхали на завдання, адже краще за інших орієнтувалися на місцевості. Однак ворог змалював машину сталевих і наніс ураження. « Машина горіла, – згадує Олександр. – Зрозумів, що треба вилізти. Люк відкрив, піднявся на руках, відчуваю, що з ногами щось не те. Потім якось зліз. Рома підбігає, палаючий шоломофон знімає з мене, каже, побігли. Відповідаю: «Я ж не проти, але встати не можу. Біжи за допомогою, буду якось відповзати». Так і сталося. Припускаю, що він у машині трохи більше за мене побув, надихався полум’я. Він також був обгорівший. Наш стан тоді був середньої тяжкості, нас швидко евакуювали. Я ще думав, що після шпиталю разом поїдемо на реабілітацію. Але Рома помер у лікарні».

Спершу чоловіки були в різних екіпажах, згодом почали працювати разом. Олександр мав досвід роботи ще з двома командирами, але каже, саме з Кумою було найкраще. «Знаходили спільну мову. Він багато знав по техніці. У вільний час завжди працював на машині разом із нами. А вільного часу не багато було, адже він як командир був задіяний у рекогностуванні. Взагалі він, так би мовити, пройшов весь шлях по машині. Рома був і механіком-водієм, і навідником, і командиром».

Роман був відданий своїй справі, піклувався про особовий склад, завжди намагався робити максимум. Олександр розповідає про один із виїздів, коли наші сили потрапили в оточення. Танк Романа та ще дві машини прикривали відхід. Тоді ж Кума підібрав екіпаж Олександра, коли танк останнього був підбитий. «Він ще розповідав, як у нього вийшла з ладу система управління вогнем. То він на око «шмаляв», намагався збити ворожий гвинтокрил».

За словами побратима, Роман мав достатньо досвіду роботи прямим наведенням. Тому, коли в екіпажах потрапляли ті, хто такого досвіду не мав, все одно виїзди проходили вдало, адже командир міг допомогти порадою та підбадьорити. Він міг відстояти свою думку та знаходив оптимальні варіанти проведення операцій таким чином, аби максимально убезпечити людей.

«У нього чуйка була. Якось ми працювали із закритої позиції, почала навалювати ворожа арта. Рома сказав тоді водію заводитись, дав команду від’їхати. І одразу після вороги поцілили у те місце, де ми стояли. У нього було відчуття, коли потрібно відійти», - розповідає Олександр.

Роман міг звільнитися за станом здоров’я, каже його побратим. Але він все одно залишався на службі.

Для кожного з нас Роман був і є прикладом для наслідування. Для кожного з нас честь служити разом. Нині ж, коли він лишився назавжди в строю, наша мета здобути перемогу. Для якої наш Герой доклав так багато зусиль.

Сержант Леонід Янголь народився 8 березня 1978 року у Куликівці. Після закінчення загальноосвітньої школи навчався в Куликівському професійному аграрному ліцеї та в кооперативному технікумі. У 1996-1998 роках перебував на військовій службі спеціального призначення "Барс" внутрішніх військ МВС України.

У 1999-2015 роках служив в Куликівському районному відділі поліції. Брав участь в антитерористичній операції на сході України. Працював мисливцезнавцем у Куликівському відділенні мисливсько-рибальського підприємства.

До лав ЗСУ долучився у перший день повномасштабної війни. Службу ніс у складі одного з підрозділів військової частини А1815. Спочатку боронив Чернігівщину, потім на посаді головного сержанта розвідувального взводу вирушив боронити південно-східні рубежі держави.

Загинув 21 липня 2023 року під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку. Вдома у нього залишились батько, дружина, троє синів.

Попрощалися з воїном у Куликівці, поховали його на місцевому кладовищі. Згідно указу президента України Леоніду Янголю посмертно присвоїли звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота зірка".

Сержант Нікітін Сергій Юрійович народився 7 липня 1976 року в місті Краматорськ. Закінчив школу та будівельне училище, де опанував професію "маляра 4 розряду". Був дуже активним, займався футболом, боротьбою та боксом. Крім того, захоплювався танцями.

У 1994 році розпочав проходження строкової військової служби, за цей час отримав звання «сержант». Вперше на захист України став у 2016 році у складі одного з підрозділів 36 бригади морської піхоти, де обіймав посаду головного сержанта взводу вогневої підтримки. За час служби був нагороджений орденом "За мужність". У 2018 році, після закінчення служби за контрактом, переїхав жити та працювати в с. Соколівка на Чернігівщину.

У квітні 2022 року, після початку повномасштабної війни, добровільно став на захист України. Службу ніс у складі одного з підрозділів військової частини А7014 на посаді інструктора. Загинув 23 липня 2023 року під час виконання бойового завдання на Луганщині від отриманих поранень. Попрощалися з воїном у селі Соколівка, поховавши його на місцевому кладовищі. Вдома у нього лишились дружина і троє дітей.