Зробити неможливе: Марина Яременко

Медики ПДМШ продовжують нести службу на найгарячіших ділянках фронту. Евакуюють поранених, стабілізують їх стан, перевозять до лікарень у тилових містах України. Зокрема, у Слов'янськ та Краматорськ на Донеччині. Добровольчий підрозділ заснували у 2014 році. Перші виїзди медики здійснювали в зону АТО. Там надавали допомогу українським бійцям і вчили їх тактичної медицини. В ПДМШ добровільно служать усі, у кого є можливість і навички рятувати людей: від водіїв-санітарів і лікарів-інтернів до топових хірургів і викладачів університетів. Після початку Великої війни, медики ПДМШ активно працювали на Київщині та Житомирщині, а вже в травні зосередилися на Донбасі й південному напрямку. З цього моменту почали вести статистику. Вона вражає: за кілька місяців лікарі врятували понад 5 тис. важкопоранених. Нині медики–добровольці працюють на Донеччині – у містах Слов'янськ, Часів Яр, Бахмут, Лиман. 

 Серед цих медиків і мешканка Чернігова Марина Яременко, мати трьох дітей.

У вузькому напівтемному коридорі луною котиться шкварчання олії на сковорідці. У приміщенні стоїть запах смаженої риби й чути скрип деревʼяної підлоги на кухні. Це єдине місце на базі ПДМШ, де ввечері горить яскраве світло.

– Ми дотримуємося світломаскування, – каже жінка у чорному фартусі з відомим гаслом "Рускій воєнний корабль". Її звати Марина, позивний – "Марфа". Так колись прозвав однокласник, який загинув на фронті.

Жінка родом із Чернігова. У перші дні повномасштабного вторгнення Росії рятувала цивільних і військових у місті.

– Почали бомбити Чернігів. Кожної ночі вилітало три літаки, робили по три вильоти. Скидали на місто по дві бомби, – згадує Марина Яременко. – Ми жили на сьомому поверсі, у мене троє дітей. Сиділи у коридорі і трусились від страху. Старший син одразу пішов в ТРО, мене це змотивувало, щоб допомагати пораненим. 45 діб бомбили місто, було переповнене відділення, а багато людей не вийшли на роботу, бо боялися або не могли доїхати. Ми розривалися – стільки роботи. Люди без рук, без ніг потрапляли.

Для себе вирішила, що поки син на війні – буде допомагати. Уже не було страшно, зізнається.

– Я бачила цих перших хлопців. Сьома палата була у мене важка – допомагала їм і їсти, і зуби чистити, бо кінцівок не було, – розповідає "Марфа". – На адреналіні такому були військові, що рвалися знову в бій. Знайшли для лікарні старлінк, польову кухню на дровах привезли. Найважчий період почався після 10 березня. А після 20-го я вирішила вивезти дітей у Хмельницький.

У новому місті влаштувалася в кардіоцентр, займалася перевʼязкою хворих. Жили у волонтерському центрі. Вперше в добровольчий шпиталь Марина потрапила у листопаді минулого року. Довго шукала інформацію, заповнювала документи.

– З травня кожний місяць телефонувала. А в листопаді вже мене забрали, прямо на Бахмут, – згадує жінка. – Нас підготували, одягнули броніки. Я була статистом, заповнювала форми. Через хвилин 40 привезли одну машину, згодом другу. Тільки пам'ятаю, що всі як одна сімʼя підхоплювали – біжать, несуть, хтось ріже одяг, турнікети знімають. Тут мене хтось хопає за руку й каже: "Бери бандаж!" У нього були великі дірки на кінцівках. Треба було дуже швидко все робити.

Ще кілька разів "Марфа" виїжджала з медичною бригадою на стабілізаційний пункт. Далі була вже у Словʼянську.

На стабпункті часто доводиться спілкуватись з бійцями. Просять чаю, щоб зігрітися, розповідають про бої на фронті. Медики виїжджають щодня – хтось від ранку до вечора, а хто – на добу.

– Бувало стільки поранених, що ніколи було прибирати. І памʼятаю тільки, як всюди стікала кров, підлога була в червоних калюжах. Найважче бачити, як хлопці молоді, високі, сильні гинуть, втрачають кінцівки. Одного разу був перший поранений з прізвищем Іваненко, потім другий – те ж саме прізвище. Питаю: "Тезка твій?". А він каже: "Ні, це мій брат". Їх було четверо на фронті, а мама вдома чекала.

На фронті бійців часто рятували телефони в кишенях. Стримують осколки й кулі собою.

– Багато таких випадків бувало. Я вже тут пʼяту ротацію, взагалі ротація місяць, а я приїжджаю на два. Тут син поруч, то надіюся, що зможу якось побачитись.

Іноді медикам не вдається врятувати бійців через важкі травми. Важко це переживають, але намагаються стримувати емоції.

– Було таке в останній мій день на ротації. Привезли молодого хлопця, йому було 18 років. Мав поранення в поперек важке. Уже майже білий, але такий гарний. Сказали знайти якісь документи, бо лежав без свідомості. У нього був жетон – назавжди запамʼятала його імʼя.

До стабілізаційних пунктів потрапляють також цивільні. Це переважно люди, які відмовились від евакуації. Не покидають дім навіть після того, як туди кілька разів прилітали ворожі снаряди. До українських медиків не завжди ставляться шанобливо.

Зараз жінка понад усе мріє, щоб закінчилася війна. Тоді її родина знову зможе зібратися разом.

Добровольці під час ротації живуть на базі. Сплять на розкладних ліжках чи карематах. У будівлі є туалети й душові кімнати, кухня й окрема їдальня з посудом і необхідною технікою. Постійно є гаряча вода з бойлера, щоправда, на всіх може не вистачити. Тоді треба почекати близько години, поки нагріється. У всіх вбиральнях стоять пляшки з антисептиком.

Вільний від роботи час проводять переважно надворі – сидять у затінку під деревами на імпровізованій зоні відпочинку. Під каштаном поставили стіл, лавки, стільці. Медики пʼють багато кави й чаю, палять і розмовляють до пізнього вечора. Тут можна почути жарти й сміх, який рятує від важких емоцій після виїздів на стабпункти.

"Марфа" кличе всіх вечеряти. В будівлю заносять вареники у пластикових боксах – з картоплею й засмажкою з сала. У їдальні розмовляють тихо, сидять у телефонах – перевіряють новини. За вікном чути затяжний сигнал повітряної тривоги.

– Тут кожні 10 хвилин тривога, – зізнається доброволець з позивним "Кум". – Уже не звертаємо увагу.

За собою прибирають і миють посуд. Заварюють каву й беруть на столі печиво, круасани, цукерки. За столом сидить жінка з коротким білим волоссям і статний бородань. До чаю приготували собі сирну нарізку й фрукти – купували продукти у місті.

"Кум" показує реанімобіль – сучасні Mercedes лаймового кольору з синіми, як гребені, сиренами згори. Усередині обладнані усією потрібною технікою – ШВЛ, кардіостимулятори, медикаменти. На пересувних ношах шурхотить блискуча фольга. Поруч встановлене крісло для медика.

Джерело