Загиблі герої Чернігівщини: Реуцький Михайло. Харченко Артем. Бездольний Олексій

Президент присвоїв звання Герой України з удостоєнням ордена "Золотої Зірки" старшому сержанту Реуцькому Михайлу Івановичу із позивним "Тихий" (посмертно).

Для нас було за честь воювати із таким відважним побратимом та патріотом своєї країни. Дуже боляче втрачати таких людей. Загинув «Тихий» під час важких боїв у Бахмуті.

Михайло народився на Чернігівщині в селі Старосілля. Вдома в нього залишилась мама, дружина та двоє дітей. В цивільному житті він любив природу, рідний край та працював лісником в Київській області Святошинському районі. На захисті України був з 2014 року. Попри те, що мав інвалідність, без вагань вступив до лав Збройних Сил України після повномасштабного вторгнення. Бажаючи брати активну у часть у захисті України, 19 травня 2022 разом зі своїми побратимами перевівся в нашу бригаду.

18 лютого 2023 Тихий як зазвичай обходив позиції й потрапив під кулеметний обстріл. Побратими впевнені, що це була засідка та полювали саме на нього, оскільки він особисто завдав великої шкоди особовому складу противника. Він був професійним ʼʼПТУРистомʼʼ, на його рахунку більше ніж 250 пострілів.

Для побратимів Михайло запамʼятався як людина що не могла сидіти склавши руки. Для них він був порядним, ввічливим, мужнім воїном та просто гарною людиною.

‘’Ми пишаємося тим що служили з Тихим пліч-о-пліч. Завдячуючи йому ми протримались в Бахмуті 2 місяці. Тихий заслужив цю нагороду, він був патріотом своєї країни’’ - кажуть вони.

Веселий та добрий, Михайло Іванович був і є гідним прикладом незламного духу та щирого патріотизму. Назавжди в строю.

Герой похований на Берковецькому кладовищі у Києві.

У Чернігові попрощалися із захисником України Артемом Харченком, який загинув унаслідок російського обстрілу на Донеччині. Героя провели в останню путь 24 липня 2023 року.

Йому назавжди буде 27 років. 

Харченко народився 12 лютого 1996 року в Чернігові, де і закінчив школу №24, а потім навчався в ПТУ№18. Працював майбутній захисник України на КСК "Чексіл" маляром-штукатуром.

Після початку повномасштабної війни він не роздумуючи став на захист України. Службу ніс у складі одного з підрозділів військової частини А4587.

Загинув Артем Харченко 16 липня 2023 року під час виконання бойового завдання. Попрощалися з Героєм у Чернігові у Катерининському соборі, поховали його на кладовищі Яцево.

Лейтенант Бездольний Олексій Сергійович 01.10.1994 - 05.01.2023.

Уродженець Борзни Олексій Бездольний, якому війна відміряла всього 28 років життя, був надзвичайно до­брою, щирою та світлою людиною, турботливим сином і дядьком, єдиним і найкращим для тієї, кого любив всім серцем. А сьогодні вже її серце не знає, як далі битися без його ритму поряд, як починати день, у яко­му більше немає місця їхнім планам і мріям про майбутнє весілля і дітей, про затишний будиночок і м’які, пастельні вечори під теплим пледом.

«Жодні мої аргументи чи вмовляння рідних не змінили б головного рі­шення у його житті - піти до лав ЗСУ, - розповідає про коханого Софія Во­рона. - У перший день війни він вивіз батьків та сестру у безпечніше міс­це (кликав і мене, але я залишилася зі своєю ро­диною), а сам пішов до ТРО, чергував на Чер­нігівському напрямку. А десь за місяць подзво­нив, ледь говорив: «Тероборона - це не те. Я не можу їсти, не можу спати. Мені не дума­ється, навіть не дихаєть­ся. Поки я тут, поруч із рідним, у теплі, десь там хлопці реально роблять усе можливе, щоб у нас тут було спокійніше. Я ні з ким не радився, це - моє чоловіче рішення - я йду до армії. Інакше не зможу дивитися в очі ні собі, ні майбутнім дітям, ні знайомим. Я обираю цей шлях й пройду його до кінця, скільки б це не тривало. Ти або під­тримуєш і залишаєшся зі мною, або ні - і наші шляхи розходяться».

І Софія його підтриму­вала. Кожного дня мо­лилася за свого Олексія і була впевнена, що Бог її чує. Він бачить, що останні шість років, що вони йшли плечем до плеча, були найкращи­ми, найщасливішими її роками. Олексій створив для неї цілий світ, він і був її світом.

За п’ять місяців після 24 лютого вони вперше побачилися. Як він тільки змінився. Перед дівчи­ною стояв уже не тихий, усміхнений хлопчик, а чоловік, мужній і впевне­ний.

«Цю неймовірну впевненість та підтрим­ку, яких найперше по­требував сам, він пере­давав нам, - продовжує розповідь співрозмов­ниця. - Олексій так хви­лювався за родину, за мене. Думав у першу чергу про нас, а не про себе, а тому багато чого не розповідав. Говорив, що він на навчаннях, піз­ніше - що майже нікуди не виходить і нудиться у штабі над плануванням бою. А насправді був у Херсоні і Харкові, ходив мінними полями, робив багато роботи, якої вза­галі не мав би робити, займався документами, логістикою - дуже ба­гато брав на себе. Нам розповідав, що в теплі і безпеці, а сам під Бахмутом спав під відкри­тим небом із побрати­мом на одному карематі на двох, підкладаючи під ноги целофанові пакети, щоб було не так холодно. Про це ми знати не повинні були, для нас головними були слова: «Не хвилюйтеся, все буде добре!»

Він майже ніколи не думав про себе, а якщо й просив, то тільки за інших. У нього був по­братим, після навчання вони мали йти до різних підрозділів. Оскільки у Льошиному місця для хлопця не було, тож Олексій перевівся до нього. Говорив: «Щоб мій друг був у мене під крилом». Військові, які приїха­ли провести Олексія у останню путь, старші чоловіки говорили, що такого хлопця ще треба було пошукати. Він нічо­го не робив поспіхом чи з показною бравадою. Навпаки, все продуму­вав, розважливо й му­дро приймав рішення.

Тому Олексія вже готували до присвоєння звання стар­шого лейтенанта, хоча ли­шень пів року тому він почи­нав службу молодшим.

«Олексій був не з тих, хто відступить, - говорить Со­фія. - Мені розповідали його побратими, свідки того, як він доповідав по рації, що потрібно відходити, немає можливості йти на штурм - сили ворога були чисельнішими - проте він отримав наказ йти вперед і вико­нав його. Це була страшна «сіра» зона біля лінії «вагнерівців». За два дні до того ми востаннє з ним говори­ли. «Я в Бахмуті, але ти не хвилюйся. Я обіцяю, що все буде так, як ми задумали».