Волонтерство - сенс життя: Ігор Хонін
Його важко “зловити” на одному місці. “Позавчора я був у Гостомелі – виступав на концерті, – розповідає Ігор Хонін, – учора їздив у Ріпки влаштувати свято діток, які плетуть сітки для військових, а нині от в Антонівцях із місцевими дітками, які теж волонтерять. Чесно кажучи, мав на сьогодні інші плани, купа роботи назбиралася, але місцева дівчинка прислала мені таке зворушливе відео – побачив його і зрозумів, що коли тебе реально так чекають, то треба відкласти усе і їхати! Завжди стараюся саме так і робити…”.
Він – не просто із тих, хто вірить у дива. Він – із тих, хто творить дива! І, дивлячись на нього, мимоволі пригадую відомий вислів: “Хочеш побачити диво? Будь дивом!”.
– З 2010 року, відколи я організував і втілив у життя свій перший великий благодійний проєкт “Мрії дитини – у ваших серцях”, у мене був лозунг: “Для когось це волонтерство, для когось – натхнення, а для мене благодійність це – сенс життя”. Насправді так – і мені таке життя подобається. Безмежно подобається.
Чесно вам зізнаюся – не люблю означення “волонтер”, тому що нині під це поняття “підтяглися” багато тих, хто “розмиває” його зміст. Тому для мене допомога іншим це – не волонтерство. Це – моє життя. Інакше й бути не може.
Всім, хто хоче допомагати іншим, треба чітко уяснити для себе: що саме ти робиш і для чого тобі це потрібно. На жаль, багато хто шукає у волонтерстві, скажімо, політичні “бали”, хтось – ще якісь інші дивіденди… У моєму ж випадку – це просто моє життя. З початком повномасштабного російського вторгнення у мене з’явилося приблизно 350 “підопічних” бабусь та дідусів, які мене чекають та люблять. Які, попри проблеми зі здоров’ям, готують до мого приходу смачні сирнички – просто тому, що їм хочеться це зробити. Для них це – продовження життя, для мене – його сенс. Я допомагаю і приходжу до них не для того, аби почути подяку за допомогу, а тому, що ці люди щиро небайдужі мені і я їм – теж… У такі моменти розумієш, що не просто так живеш на цьому світі. Мені подобається це відчуття. Воно, мабуть, і не дає “втомитися” та “вигоріти”.
Або взяти, наприклад, мої поїздки до дітей – як от нещодавно в Антонівці та Ріпки. Я приїжджаю, щоб влаштувати їм свято, а вони… роблять його для мене! Я був у Ріпках – дітки знають, що я не їм м’яса, і вони зготували мені вегетаріанську окрошку, а попередній раз був веганський борщ. І так у кожен мій візит мене чекає якийсь особливий смаколик від них! Ми граємо з дітьми в різні ігри, у розпал веселощів вони мене закидують в басейн – це завжди такий драйв! Я зазвичай їду на годину-дві – так планую, а виходить на вісім-дев’ять годин. Отака справа) Я думаю, що вони мені роблять більше свято навіть, ніж я їм.
Іноді бувають такі зворушливі моменти – просто на вулиці до мене підходять дорослі чи навіть дітки і дають гроші на ті чи інші благодійні збори, які я проводжу, були навіть великі суми – по п’ять і по десять тисяч. І ти розумієш, що ви разом робите добру справу.
А от ще нещодавно був такий випадок: у мене не було грошей – от зовсім не було, у-за-га-лі! Я йду вулицею і розумію, що мені треба їхати у Ріпки, треба купити тканину для діток – а купити її нема за що… Аж гульк, назустріч знайомий – каже, я бачив твоє відео у Фейсбуці про діток-волонтерів, на от, це їм гроші – кілька тисяч – на допомогу. І того ж дня я поїхав, повіз тканину на сітки до Ріпок. Такі от невипадкові випадковості…
У мене є тату на чолі – там написано “Жодного дня без дива” – і, власне, щось таке щодня зі мною відбувається. Я в це вірю, я це бачу, я це помічаю. І це мені допомагає йти далі.
– Основний мій напрям допомоги нині – це насамперед допомога військовим. Понад десяток машин для наших військових, ціла купа квадрокоптерів і тепловізорів – такі підсумки роботи в цьому напрямку. Якщо не допомагатимемо ЗСУ, будь які інші наші зусилля не матимуть сенсу – коли ми насамперед не відстоїмо країну. Воюють багато моїх друзів та знайомих, війна приходить усюди, навіть у віддалені куточки країни – тому потрібно, щоб люди розуміли, що війна не “десь там”, далеко, а кожен із нас кожного дня має допомагати армії, чим може. Я практично увесь час проводжу збори на закриття тих чи інших потреб військовим. Також є збори, направлені на відновлення будинків чернігівчан, які постраждали від російської агресії. А ще є допомога людям, які не можуть самостійно пересуватися – провідую їх, везу їм необхідні товари та їжу, приводжу до них лікарів. Також є п’ять інтернатів, до яких я регулярно навідуюся – кожного місяця, іноді навіть двічі на місяць: психоневрологічні інтернати у Понорниці, Козельці, Городні та Ніжинський інтернат. Також дитячі інтернати – їздимо туди не лише на свята, а приїжджаємо, коли є змога, просто щоб влаштувати дітям свято із танцями та подарунками – їм це дуже потрібно, для них це просто неймовірні та незабутні емоції та враження.
– Творчість у мене, слава Богу, залишається, щоправда, більшість концертів нині також благодійні. От нещодавно я був у Гостомелі – брав участь у благодійному концерті. Волею долі на одному з концертів для ЗСУ я познайомився з відомими артистами України, із заслуженими діячами мистецтв, співав з ними на одній сцені. Тоді й відбулося моє перше знайомство із заслуженою артисткою України Ярославою Руденко. Саме від неї я отримав запрошення на благодійний захід, який проходив у Гостомелі, і за що їй безмежно вдячний.
Щоденна волонтерська діяльність, зайнятість справами фонду, інші обов’язки відтіснили моє основне довоєнне заняття – музику. А дякуючи Ярославі, я знову згадав, що я співак, і мав честь виступати на сцені поряд з відомими українськими виконавцями. Раніше ніколи й подумати не міг, що Надія Шестак буде запрошувати мене на свої концерти і давати можливість співати з нею. На концерті у Гостомелі виступав на одній сцені із шістьма народними артистами України з одним із них співав разом пісню.
Тому – так, творчість залишається, але вона ще й тепер приносить користь іншим.
Минулої весни, під час облоги Чернігова, коли у місті уже не було ні світла, ні води, я розносив їжу літнім людям по одному із районів Чернігова, і мене попросила її сусідка знайти необхідні ліки – як виявилося, бабуся уже тиждень не приймала інсулін і її життя було під загрозою. Це та історія, де опинитися у потрібний час і в потрібному місці означає буквально врятувати людині життя – і цю історію я повік не забуду… Нині щоразу, коли ми з цією врятованою бабусею зустрічаємося, сльози в обох…
Ніколи не забуду сильних людей – бабусю Людмилу з Чернігова, в чий дім влучили аж чотири снаряди, вона була у коридорі в цей час і просто дивом вижила… Її дім було повністю зруйновано – у неї нічого не залишилося, все було зруйноване. Я, коли з нею зустрівся, сказав їй: “Усе буде добре, ми до вас завтра прийдемо, допоможемо…”. Ми гуртом за день розібрали завали-прибрали усе, а потім взялися за відновлення – вікна, двері… І нині я розумію, що сильніших духом людей, ніж вона, не зустрічав. Людина, яка втратила все, попри те, знайшла у собі сили допомагати іншим… Ще є вражаюча історія Оксани із Новоселівки, яка через війну втратила рідну людину, втратила свій будинок, проте знайшла в собі сили для того, аби допомагати армії – готувати їжу для наших військових та відбудовувати свій будинок і допомагати іншим людям. Це такі неймовірні приклади сили духу, стійкості та незламності! Я кожного разу, коли їх бачу, розумію, що мені не можна здаватися – вони неймовірно надихають та мотивують. Власне, вони мені більше допомагають, ніж я їм.
– Торік, під час повномасштабного вторгнення, ми зрозуміли, що найцінніше у нашому житті – це не речі, які ти зібрав у тривожну валізку. Найцінніше – це Люди, які є в твоєму житті. Люди, які поряд з тобою і допомагають тобі і люди, яким ти можеш допомогти.
Я ніколи не думав, що у мене з’явиться стільки друзів та знайомих – а вони ж, виявляється, завжди були поряд! Завжди були класними людьми. От я приїжджаю з концерта в Гостомелі – втомлений, виснажений, проте відразу ж їду за півсотні кілометрів до Ріпок – не тому, що це якась “обязаловка”, а тому, що я хочу – хочу до цих неймовірних дітей, неймовірних людей, з їхньою енергією, запалом, бажанням допомогти!.. Бо це не просто ті, кому ти допомагаєш – це твої Друзі. І вони тебе завжди тебе чекають – без подарунків, без нічого, просто як друга, як людину, яку люблять. І, ви знаєте, ось це от відчуття, ці емоції я хочу запам’ятати та зберегти до кінця життя. Наша сила – в Людях! Навіть не маючи нічого – будинку, грошей, роботи, ти маєш величезний скарб, якщо у тебе є такі Люди! Люди, які обіймуть і скажуть “Все буде гаразд”. І завдяки цьому “Все буде гаразд” ти захочеш завтра стати і щось здійснити таке, що зробить твоє життя кращим. Або зробити те, що поліпшить життя когось. Я кращого життя собі не уявляю!
– Наше Диво – це наші Люди. А що таке диво для мене? Можна принести комусь гроші. Можна купити комусь ліки чи їжу. Але не це диво. А диво – це коли людина, якій ти допомагаєш, розуміє, що вона не одна. І саме це буде її тримати і надихати. І ось цей момент для мене – це Диво.
Коли люди підтримують і не хочуть нічого натомість – це теж диво. Небайдужість – це величезна сила. Вона відкриває нові неймовірні горизонти. Можливо, ми не здатні розв’язати всі проблеми, а те, що можемо зробити, не завжди вдається ідеально. Утім, це не має значення. Усе, що потрібно, — почати діяти тут і тепер. Ти можеш почати допомагати там, де ти зараз, і примножувати добро. І якщо ми це зробимо, то зможемо змінити цей світ.
Коментарі
Дописати коментар