Історії Воїнів: Вячеслав Сірик

Що саме спасло нашого бійця, хто допоміг йому у критичний момент та як він вибирався з поля бою?

Після того, як приєднався до ЗСУ, нас 13 воїнів з роти поїхали на підтримку хлопцям в Донецьку область.

Це було у серпні 2022. Вдень окупанти нас почали бомбити щосили!
Під час обстрілу всі мої хлопці, з якими я був на полі бою – загинули зразу…

Це відбувалося просто на моїх очах: страшно дивитися…картина жахлива! Горить і гуде земля! Хлопцям повідривало руки і ноги  і голову…
Мене сильно поранило в руку і «розстрощило» ногу, біль був не стерпний, але я розумів – треба терпіти, бо головне – живий!
Лежав не рухаючись. Спасло те, що був туман і орки не змогли помітити мене на полі бою.

Так поранений пролежав на полі до самої ночі… Потім став потихеньку повзти і й шов, спираючись на автомат. Куди йду – не знаю, наосліп.
Добре, що потрапив на своїх!

Там, у невеличкій хатинці нашого медпункту, на Донеччині мене прости “вирвали” із рук смерті!.. Надали першу допомогу.
Трохи прийшов до тями і відправили на лікування. Наші хлопці і медсестричка тоді врятували мені життя!

А потім я дізнався, що через пару днів знову був обстріл і всі вони загинули…
Так двічі чудом вижив.

Зараз В’ячеслав останні дні доліковується в Ніжині у реабілітаційному відділенні Ніжинської лікарні і планує знову повернутися до своїх хлопців.
Каже, що відношення тут до нього хороше, привітнй медперсонал.

Ходить помаленьку з паличкою і розповідає, що нога довго не заживала, бо окупанти додають якусь речовину до боєприпасів, аби після поранення довго не могла загоїтися рана.

Про побут “на нулі” говорить, що в окопах бувають і миші і вужі і гадюки. Посміхаючись каже, що йому тепер нічого не страшно і спати поруч з гадюко  – це така дрібниця…Адже ти її не чіпаєш і вона тебе не вкусить, не те, що з окупантами.

На наше запитання – що найважче “на нулі”, каже: залишитися там, просто на полі бою і не повернутися.

Джерело