Загиблі герої Чернігівщини: Ротозей Дмитро
Дмитро Ротозей загинув 1 вересня 2014 року під Георгіївною на Луганщині. Там же, розповідають, уперше його поховали місцеві. У січні 2015-го тіло Дмитра обміняли і перепоховали на Дніпропетровщині. На батьківщину змогли доправити лише через рік після загибелі.
Дмитро народився 29 вересня 1993 року.
Дмитро закінчив Городнянську школу №1, навчався у Чернігівському училищі №15. А потім — одразу до армії.
Перша Танкова.7 рота,3 взвод. Розпочинав війну мол. сержантом. Вже під час бойових дій, отримав звання старшого. Діму мобілізували 17 березня в Гончарівськ. Звісно-ж,мав шанси відмовитись. По підвалах сиділи куди більш підготовлені. Але він пішов.
Це 1 хвиля мобілізації. Хлопці першими, прийняли на себе всі, чи не найважчі удари. Ніхто ще не був готовий до повномасштабних воєнних дій. А вони вже йшли повним ходом: Зеленопілля, Слов,янськ, Саур-Могила, Луганський АП, Ілловайськ… Дмитро був дуже молодий. На момент загибелі, йому виповнилося лише 20 років. Але не дивлячись на це, він обіймав посаду командира танка. Приймав участь у деблокуванні Луганського аеропорта. Під час розвідки в околицях Георгієвки, разом с товаришами, загинув підірвавшись на російській
міні-розтяжці. Загинув як герой.
Майже рік мати щодня шукала і чекала Діму. Про те, що син загинув, їй сповістили 25 серпня.
— На війну Діма потрапив по телефонному дзвінку. Грав з хлопцями, — жінка киває у бік шкільного стадіону, що неподалік. — Він тільки півроку як з армії повернувся. Служив у Десні. 18 березня 2014-го увечері забрали. Сказали, на 45 днів, на навчання. І ваш син буде вдома. На Схід відправили 16 червня. Був на Луганщині.
Востаннє Лариса Муравко говорила із сином 29 серпня минулого року. «Мамо, все добре», — сказав він тоді. Жінка разом з іншими мамами добивалася у військового керівництва ротації хлопців, які воювали без відпочинку три місяці. Обіцяла синові, що скоро той повернеться додому, що вона усього доб’ється.
— Він попередив, що відходять, кілька днів може не бути зв’язку, — тихо, наче у напівсні, згадує мати. — День, два, три. А звістки немає.
Це 1 хвиля мобілізації. Хлопці першими, прийняли на себе всі, чи не найважчі удари. Ніхто ще не був готовий до повномасштабних воєнних дій. А вони вже йшли повним ходом: Зеленопілля, Слов,янськ, Саур-Могила, Луганський АП, Ілловайськ… Дмитро був дуже молодий. На момент загибелі, йому виповнилося лише 20 років. Але не дивлячись на це, він обіймав посаду командира танка. Приймав участь у деблокуванні Луганського аеропорта. Під час розвідки в околицях Георгієвки, разом с товаришами, загинув підірвавшись на російській
міні-розтяжці. Загинув як герой.
Майже рік мати щодня шукала і чекала Діму. Про те, що син загинув, їй сповістили 25 серпня.
— На війну Діма потрапив по телефонному дзвінку. Грав з хлопцями, — жінка киває у бік шкільного стадіону, що неподалік. — Він тільки півроку як з армії повернувся. Служив у Десні. 18 березня 2014-го увечері забрали. Сказали, на 45 днів, на навчання. І ваш син буде вдома. На Схід відправили 16 червня. Був на Луганщині.
Востаннє Лариса Муравко говорила із сином 29 серпня минулого року. «Мамо, все добре», — сказав він тоді. Жінка разом з іншими мамами добивалася у військового керівництва ротації хлопців, які воювали без відпочинку три місяці. Обіцяла синові, що скоро той повернеться додому, що вона усього доб’ється.
— Він попередив, що відходять, кілька днів може не бути зв’язку, — тихо, наче у напівсні, згадує мати. — День, два, три. А звістки немає.
Коментарі
Дописати коментар