Загиблі герої Чернігівщини: Ларіонов Михайло. Корчев Ігор. Столпник Дмитро. Магліч Дмитро

 ЛАРІОНОВ Михайло Олександрович

Народився 02 жовтня 1989 року, в селі Гусавка, Менського району Чернігівської області в родині робітників. Українець.

1 вересня 1995 року пішов до першого класу Гусавсьої середньої школи, з 2002 року продовжив навчання у Киселівській ЗОШ, яку закінчив у 2004 році.

2004 року вступив до Чернігівського Професійного будівельного ліцею, який закінчив у 2007 році за спеціальністю «муляр, монтажник, зварювальник».

З 2007 по 2009 рік працював охоронцем ЗАТ «Золотий ключик» у м. Чернігові.

У листопаді 2009 року призваний до лав ЗСУ на строкову службу у в/ч А 1815 с. Гончарівське. Звільнений у листопаді 2010 року.

У жовтні 2011 року прийнятий на військову службу за контрактом у в/ч А 1705 с. Гончарівське.

З 28 грудня 2011 року по 24 лютого 2022 проходив військову службу в 1 окремій гвардійській танковій бригаді ОК «Північ».

Загинув 24 лютого 2022 під час бойового завдання.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня

КОРЧЕВ Ігор Сергійович.

Народився 2 жовтня 1985 року в м. Суми.

З 1993 по 2001роки навчався в СШ № 15 м. Суми.

З 1994 по 1999 роки займався професійними бальними танцями, мав нагороди на конкурсах.

У 2001 році вчився у Сумському ПТУ № 2.

З 2004 по 2009 роки навчався у вищому навчальному закладі «Європейський університет» та здобув кваліфікацію бакалавра з економіки підприємництва.

У 2006 році переїхав до м. Чернігів. Був директором фірми, яка займається кавою і кавовим обладнанням.

Військового досвіду не мав.

26 лютого 2022 року вступив до лав територіальної оборони на захист міста Чернігів.

Загинув 3 березня 2022 року внаслідок авіаудару російським літаком.

Біля домовини 48-річного Дмитра Столпника витирали сльози батько, вдова Валентина.

— Діма з Валею спочатку жили так, кілька років тому одружилися. Дітей не було. Працював різноробочим. 24 лютого торік зустрів сина на зупинці: «Я йду захищати країну», — сказав він. «Як? У тебе ж немає правого ока, протез. Група інвалідності», — почав було я. Сину в молодості один нігтем ткнув в око. Куди ми тільки Дімку не возили: в Одесу, в інші клініки. Сказали, треба видаляти пошкоджене око, інакше зір і на другому може втратити, — розповідає 71-річний Олександр СТОЛПНИК, батько. — А він мені: «Пап, я не можу інакше». Спочатку був під Сеньківкою, а якось увечері зайшов помитися: «Завтра на Донбас». Син був кулеметником, мало розповідав про службу.. Говорив, що важкий кулемет тягає. . Я знаю, що він був там де шахти , бо відео на їх фоні прислав. Щоб заспокоїти мене часто повторював «Пап, у меня есть чувство, что все будет в порядке. Ты, главное, не волнуйся, себя береги, я приеду». А в мене в душі якесь погане передчуття з’явилося. Та ще й сон наснився. Переді мною наче екран, а на ньому титри йдуть: «Пап, мы знаем, за что умираем». Після цього і прийшла звістка, що син загинув на Донеччині.

— Не знаю, де набратися сил, аби триматися. Дружина померла раніше від онкології. Другий син Денис воював під Бахмутом, його контузило. Захворів. Горло болить, там лікували від бронхіту. Коли приїхав до Чернігова, я відвів його в приватну клініку «Тесла». Там відразу поставили діагноз «рак горла, третя стадія». Нині проходить лікування, хіміотерапію. Він був у Десні, коли ракети прилетіли в казарму, загиблих по шматках збирав. На Донбасі з групи, в якій було сім чоловік, він один з бою вийшов. Друга через три місяці в Михайло-Коцюбинське привезли. Їздив Денис на його похорон, так плакав. Зараз намагаюся взяти себе в руки і робити все заради Дениса.

19 серпня 2023 року російський ракетний удар по Чернігову відібрав життя семи людей. Серед них – військовослужбовець 119-ої окремої бригади територіальної оборони Дмитро Магліч. Йому було 34 роки.

Дмитро Магліч родом із Чернігова. Закінчив місцеву школу №28, а згодом – Чернігівське вище професійне училище. Працював автомеханіком. Про нього згадують, як про чудову людину, завжди привітну й усміхнену. Кажуть, був люблячим чоловіком і батьком.

«От який він гарний був зовні, такий він і всередині – добрий, світлий. Про нього ніхто поганого слова не скаже, лише добрі та світлі спогади. Чесний, спокійний, відповідальний, справедливий, красунчик нашого класу...», – сказала однокласниця Світлана.

Із початком повномасштабного вторгнення Дмитро Магліч взяв до рук зброю. Захищав свій дім і державу в лавах 119-ї бригади тероборони.

«До всіх завдань ставився дуже відповідально, постійно намагався знайти нову корисну для військової справи інформацію і максимально використати її у практичній діяльності… За успішне виконання бойових завдань нагороджений Золотим Хрестом», – повідомили у бригаді, де служив захисник.

«Дуже важко втрачати знайомих! Дімка, спочивай… Ти став на захист Чернігова, ти – неймовірна людина, щира, добра! Я не можу повірити, збережу в памʼяті твою посмішку», – пише знайома Алла.

«Діма, ти був одним із найдостойніших людей, яких я зустрічала. Стільки всього зробив для захисту української землі та нашого народу, а загинув в рідному місті від клятої ракети…», – додала товаришка Дмитра, Крістіна.

У Дмитра Магліча залишилися мама Ольга, дружина Ірина, син Данило, сестра Ксенія та інші рідні.