Вбиті росією: Кравцова Наталія. Шевченко Віктор. Ісаченко Валерій

Наталії Кравцовій було 62 роки. Вона загинула в селі Новоселівка на Чернігівщині 31 березня 2022-го. Того дня снаряд розірвав її тіло.

«17 березня я з сином евакуювалася у Волинську область. Мама їхати відмовилася: не хотіла залишати корову. І так сталося, що корова вижила, а мама – ні. Її тіло розірвало на шматки і розкидало по ділянці. Голову знайшов мій чоловік у сусідньому дворі... Він зібрав частини тіла мами, поклав до ящика з-під боєприпасів та поховав у нашому дворі під яблунею», – розповіла донька Ірина.

Наталію Кравцову перепоховали на кладовищі після звільнення області (на початку квітня 2022 року) та дозволу саперів.

Наталія народилася в селищі Ріпки на Чернігівщині. У Конотопі на Сумщині в будівельному училищі здобула фах маляра-штукатура. Працювала за спеціальністю в різних містах. Після аварії на ЧАЕС трудилася на будівництві в селі Вознесенськ Чернігівської області.

Згодом із чоловіком придбали земельну ділянку в Новоселівці, що в передмісті Чернігова. Збудували дім. Народилося двоє доньок. Після декрету Наталія була поштаркою. Займалася дітьми, господарством.

У 2014-му році в родині сталася трагедія – вбили чоловіка Наталії.

З часом дім, який будувало подружжя, розширила дочка з зятем, зробили там два входи. І так жили поряд до самого вторгнення.

Російські військові сильно обстрілювали Новоселівку від перших днів. Село – на в’їзді в Чернігів із півночі. Наприкінці блокади під час одного з обстрілів Наталія загинула, а її дім зруйнувало.

«Мама була доброю, щирою, скромною. Її знали і поважали. Вона жила своє звичайне життя. Нікому нічого поганого не зробила. Нам дуже її не вистачає», – сказала Ірина.

У Наталії Кравцової залишилося двоє доньок та п’ятеро онуків.

Донька Ірина з сином повернулися додому наприкінці квітня 2022 року. Згодом у неї народився ще один син. У 2023 році сім’я ще досі відбудовує зруйнований дім. Продали два автомобілі, щоби звести стіни та дах. Стелю допомогли зробити волонтери. Але роботи ще дуже багато…

Віктора Шевченка російські військові вбили у селі Ягідне на Чернігівщині 3 березня 2022 року. Його застрелили на порозі власного дому. Вікторові було 50 років.

«Окупанти жили під час окупації села в нашому будинку. Тіло мого чоловіка так і лежало на подвір'ї до 21 березня. Потім вони прикопали його на городі і, як виявилося пізніше, замінували», – розповіла дружина загиблого, Людмила.

Віктор Шевченко був жителем Ягідного. 29 років працював на дослідному господарстві, був завідувачем складів. Любив мисливство і мав мисливських собак.

«Російські солдати забрали надійного чоловіка, найкращого татка у дітей, турботливого сина у батьків, які самі потребують допомоги. Зруйновано дім, який чоловік збудував власноруч, знищено все майно, навіть всі фотографії. Вся пам'ять за 20 років спільного життя знищена російськими солдатами», – сказала дружина загиблого Людмила Шевченко.

У Віктора Шевченка залишилися батьки, дружина і троє дітей: два сини і донечка, якій на момент трагедії було 4,5 роки.

58-річний Валерій Ісаченко загинув 16 березня 2022 року під час обстрілу мікрорайону Бобровиця, що на північній околиці Чернігова.

«Я була у сусідському погребі. А Валерій пішов на наш двір, щоби прибрати на згарищі, де був сарай. У ту мить почався обстріл. Чоловік побіг ховатися до сусідів, але не встиг. Зі спини він увесь був посічений осколками», – пригадала дружина Наталія.

Тіло загиблого занесли у погріб сусідів. Дім, сарай і льох господарів уже був зруйнований. Того дня людей з мікрорайону евакуювали. Загиблого Валерія спеціалізовані служби змогли забрати і поховати на кладовищі лише після звільнення області.

Валерій Ісаченко народився у селі Ларинівка на півночі Чернігівщини. Мама померла, коли йому було сім років. Валерія переважно виховувала бабуся. Коли він повернувся з армії, помер також його батько.

Згодом Валерій переїхав до Чернігова, де вивчився на водія тролейбуса. Працював за фахом майже чотири десятиліття.

«Ми прожили 14 років. Валерій обожнював свою роботу. Іноді навіть у вихідні ходив ремонтувати тролейбуси, якщо треба було. Він і війну зустрів на роботі... Завжди був спокійний, добрий, працьовитий, допомагав моїм дітям, онукам. Своїх у нього не було», – сказала Наталія. У Валерія Ісаченка залишилася дружина.