Наукова еліта Чернігівщини: Микола Могилянський

 МОГИЛЯНСЬКИЙ Микола Михайлович (18.12.1871, Чернігів – 1.02.1933, Прага) – заступник державного секретаря Української Держави, учений – антрополог, етнограф, музеєзнавець. Народився у Чернігові в дворянській родині. Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Навчався і стажувався у Німеччині та Франції. Працював хранителем у Музеї антропології Російської академії наук, зав. етнографічним відділом Російського музею, одночасно займався викладацькою і журналістською діяльністю. Належав до партії кадетів. Був прихильником автономії України у складі Росії, засуджував український сепаратизм.

У січні 1918 переїхав з Петрограда до Києва. 20 травня був призначений заступником державного секретаря Гетьманату. Як він писав пізніше: "З половини травня до половини жовтня майже безперервно просидів я на засіданнях Ради міністрів, тобто впродовж п’яти місяців". Постійна присутність на засіданнях уряду була зумовлена його функціональними обов’язками заступника державного секретаря. М. Могилянський відповідав за забезпечення документування діяльності Ради Міністрів, яка мала форму журналів засідань: подачі законопроектів до Державної канцелярії, внесення їх на розгляд уряду, фіксація зауважень і побажань членів кабінету міністрів і запрошених осіб, подача на підпис прем’єр-міністру і профільним міністрам, затвердження гетьманом і оприлюднення закону в "Державному вістникові".

З початком мирних переговорів з РСФРР у кінці травня при українській делегації було створено сім комісій. Юридично-редакційну очолив М. Могилянський. Його підпис стоїть поряд з підписами прем’єра Ф.Лизогуба, глави МЗС Д.Дорошенка на документах про повноваженнях голови делегації С.Шелухіна та її членів. У кінці липня І.Кістяковського на посаді державного секретаря замінив відомий російський правник С.Завадський. М. Могилянський залишився на посаді.

Сумлінно працюючи в урядовому апараті Української Держави, М. Могилянський оцінював її самостійність як тимчасове явище. До українських діячів ставився негативно, називаючи їх "націоналістичними елементами", а проукраїнських членів уряду – "сепаратистами". У вересні державний контролер Г.Афанасьєв подав до уряду записку, в якій стверджував, що "з громадської і державної точки зору шкідливо оголошувати монополію української мови в офіційних актах і в офіційному листуванні і витісняти з них російську мову". Він пропонував визнати українську і російську мови слід цілком рівноправними. У відповідь на це 11 жовтня група провідних службовців Державної канцелярії звернулася до державного секретаря С.Завадського з листом на захист української мови. М.Могилянський не підтримав колег.

В мемуарах М. Могилянський подавав себе переконаним антантофілом, який не вірив у перемогу Німеччини у Світовій війні, а перспективи України пов’язував з автономним статусом у складі відродженої Росії. Хоч, усвідомлюючи, що його призначення послом до Франції має бути погоджене з представниками Німеччини, то у жовтні 1918 в листі до заступника міністра закордонних справ О.Палтова писав: "Наше майбутнє як України, так й Росії в добросовісних тісних відносинах з Німеччиною".

15 жовтня Рада Міністрів схвалила призначення М.Могилянського главою дипломатичної місії Української Держави у Франції. Однак він просив МЗС відкласти виїзд тижнів на два, до з’ясування міжнародної кон’юнктури. Тільки у середині листопада М.Могилянський із співробітниками вирушив через Румунію до Франції. Однак румунська влада не дала дозволу на проїзд місії і вона пароплавом дісталася Одеси. 12 грудня у зв’язку з наступом військ Директорії на місто М.Могилянський переїхав до Ялти, де його й застала звістка про відречення П.Скоропадського від влади. Вірча грамота до уряду Франції втратила правочинність. На початку1919 він виїхав до Константинополя, де написав нарис "Трагедия Украйны", який був надрукований у 1923 в "Архиве русской революции". Влітку 1919 в очікуванні французької візи перебував у Швейцарії, зокрема у Берні і Лозанні зустрічався з П.Скоропадським, потім з ним листувався і деякі з листів опублікував. У 1920–1923 жив у Парижі, займався науковою і викладацькою діяльністю. Потім переїхав до Праги, де отримав професорську стипендію чехословацького уряду. Викладав у місцевих російських навчальних закладах, брав участь у діяльності громадських організацій російської еміграції, активно виступав у пресі. Помер у Празі, похований на Ольшанському кладовищі, могила знесена через несплату оренди.

М. Могилянський мав двох братів і сестру. Михайло – український письменник і публіцист, літературознавець, науковий співробітник ВУАН, керівник Комісії для складання біографічного словника, він і родина зазнали репресій.

Дружина – Марія Дмитрівна, випускниця Сорбонського університету, власниця приватної гімназії в Петербурзі, викладачка ленінградських начальних закладів, репресована більшовицькою владою.