Воїн без зброї: капелан отець Максим (Щербина)
- Інститут капеланства в Україні народився нещодавно. Приблизно, це було під час Євромайдану. Оформився ж він вже під час АТО. Офіційно десь біля року тому (тобто вже під час повномасштабного вторгнення), капелани стали військовослужбовцями. Тобто військовий капелан наразі перебуває на військовій службі як контрактник, офіцер.
Перше місце серед обов’язків капелана – духовна робота, проповідь Євангелія. Також сучасні умови диктують різні вимоги до капеланства. Наприклад, кожному капелану доводиться бути, у якісь мірі, психологом. Ми вдосконалюємося й як історики, бо якщо ми не знаємо історію, то не можемо творити майбутнього: капелан повинен знати історію нашої країни, нашої церкви. Щоб потрапити на посаду капелана потрібно мати вищу духовну освіту. Загалом, капелан – це багатогранна посада.
- Що для Вас особисто стало поштовхом, який змусив не просто стати священником, а обрати саме капеланський шлях?
- Напочатку 00-х: у 2000-2002 роках, я проходив строкову службу у внутрішніх військах МВС України, а потім 6 років працював у судовій міліції. Тобто знав проблематику військової служби, проблеми, з якими стикаються військовослужбовцями. Тому не дивно, що Владика Євстратій (Зоря, на той час – архієпископ Чернігівській і Ніжинський УПЦ КП, - прим.) запропонував мені звершувати душпастирську опіку у Чернігівському прикордонному загоні (зараз це 105-й прикордонний загін імені князя Володимира Великого). Працював я там з 2017-го року. Але у той час ми були цивільними – погон не мали, пільгами, як військовослужбовці, не користувалися. Але могли перебувати у зоні проведення бойових дій. Шість років я там звершував душпастирську опіку, але потім, через певні причини, був вимушений звільнитися з посади і півроку служив у Сновській громаді.
- Ви є молодшим лейтенантом капеланської служби, військовим. Чи доводилося брати до рук зброю та чи може, у принципі, капелан брати зброю, чи, умовно, здійснювати артилерійські постріли тощо?
-За Законом ми – нонкомбатанти. Тобто ми не маємо брати до рук зброю. Наша зброя – це хрест й слово. Законом передбачено, що у певних випадках ми можемо евакуйовувати поранених чи вбитих у безпечну зону й можемо забрати зброю. Але застосовувати зброю, стріляти у людину ми не можемо. Бо, згідно з канонічними нормами, священик не має застосовувати зброю.
- Насправді, війна не стала для мене новиною. Зокрема, через моє зацікавлення історією, я припускав, що така агресія відбудеться. Тому завжди тримав рюкзак поруч з собою, готувався до цього. 24 лютого мені зателефонували з Державної прикордонної служби, запросили мене повернутися на базу. Хоча, за Законом, коли війна, всі цивільні звільняються з частини: лишаються тільки військовослужбовці. Але Державна прикордонна служба прийняла окреме рішення, згідно з яким капелани лишалися у складі бойових підрозділів. Тому я лишився тут, повернувся на роботу. Ми займалися підготовкою до оборони військового містечка. Наші підрозділи першими зустрічали ворога у Чернігові – біля сміттєзвалища.
Я займався, у першу чергу, духовною складовою. Адже багатьох повномасштабна війна застала зненацька. Вони були не готові до цієї війни. Тож зверталися до мене за душпастирською опікою: це була й молитва, й психологічна підтримка.
До того ж ми знаємо, що у перші дні відбувалася мобілізація. Багато мобілізованих сходилися до нашого підрозділу. На всіх не вистачало їжі. Тож я займався логістикою, доставкою, взаємодіяв з волонтерськими центрами. Допомагав не тільки прикордонникам, а й іншим підрозділам. Тій же Першій танковій бригаді, національній гвардії…
Чернігів тих часів нагадував волонтерський хаб. Завирувала козацька кров, всі стали, так би мовити, єдиним організмом. Думаю, завдяки цьому Чернігів й вистояв.
Мені на тиждень довелося виїхати з Чернігова: після прильоту біля «Градецького» в нас повилітали усі вікна, температура у хаті була десь 7 градусів. Довелося вивозити родину, вагітну дружину. Але більш цікаво було, як я повертався у Чернігів, вже коли міст підірвали.
- Розкажіть докладніше.
- Ми виїхали до Хмельницького, мені там запропонували роботу. Але я не міг кинути свій підрозділ, свій Чернігів. Тому проривався до міста три рази. Один раз везли понтони й нас накрили. Я припускаю, з усього, з чого можна. Були загиблі…
Був випадок, коли ми їхали в автобусі, почався обстріл, ми знайшли виїмку, заховалися. Але в одного хлопця, молодого, був шок. Він побіг прямо на «Гради», на вогонь. Я вибіг з ямки, побіг за ним. Збив з ніг, втримав, затягнув назад. Ми повернулися у Куликівку. Але, підозрюю, що тоді отримав легку контузію.
Намагалися прорватися три дні. Одного разу нас на полі накрили «Гради». Якби їхали трохи швидше – окупанти б влучили.
З групою військовослужбовців, які везли гуманітарку, продукти, ми все ж повернулися у Чернігів. Які то були числа – вже не пам’ятаю. Дуже важко це згадую.
- Що найважче на війні для капелана?
- Мабуть, сповіщати близьким про загибель. Людина – адаптивна істота, й вона може адаптуватися до будь-яких обставин, але для мене найважчим було сказати: «Ваш син помер». Важко було вгамувати емоції.
Перший «двухсотий» був у перший день. Тоді відступав підрозділ, до нас заїхали три «бехі» (БМП – бойова машина піхоти, - прим.), вони привезли на руках воїна з проламаним черепом. Я його відспівав прямо там. Намагався заспокоїти його побратимів. Але… у психології є таке поняття як «ступінь несприйняття». Вони вважали, що їх товариш виживе. Важко було їм пояснити, що воїн переселився в інший світ. Відчув до себе агресію, вони у це не вірили.
Ще було важко з родиною: в мене двоє дітей та вагітна дружина. Однією ногою, як-то кажуть, я у частині, але не можу не думати про них. Коли повернувся вже сам – було спокійніше.
- Є такий сталий вираз: «в окопах не буває атеїстів». Чи дійсно це так?
- Насправді, вони є. Важко переформатувати свідомість дорослої, сформованої людини. Хоча були такі випадки, коли навіть язичники підходили до мене й казали: «Ми хочемо хреститися». Я не просто брався їх хрестити, а спочатку розповідав основи віри, навіщо це їм, наскільки це може змінити їхні життя.
Але те, що «на нулі» немає атеїстів – це стереотип.
- Як раз про інші конфесії: чи доводилося зустрічати капеланів інших церков?
- Так, здебільшого це були УГКЦ або протестанти. Інших, принаймні я, не зустрічав. Зараз інтернетом шириться, що УПЦ МП звершують капеланську діяльність. Місяць тому я приїхав з-під Бахмута. УПЦ там не бачив: або Православна церква України, або Українська греко-католицька церква.
Взагалі, знаю, що є й мусульманські капелани, але я з ними теж не стикався.
- Говорячи про УПЦ МП чому, на Вашу думку, навіть зараз, у 2024-му році, після облоги Чернігова, чернігівці продовжують ходити до церков Московського патріархату?
- Важко сказати. Складно змінити стереотипи, які склалися за життя людини. Християнство – це не стояння на місці. Це життя у Христі та життя з Христом. Але християнство передбачає постійний рух уперед. Я бачу християнина як багатогранну особистість, яка постійно вдосконалюється. А якщо людина замикається й не розвивається в інших напрямах, це мені нагадує термос – він, з одного боку, тримає окріп, але з іншого – не випускає пару. Тобто ці люди живуть у своєму світі, а те що «зовні» – їх не стосується. Вони не хочуть розглядати інші конфесії, не хочуть розглядати інший шлях до Христа. На мою думку, у християнстві не повинно такого бути. Ми повинні навчитися чути ближнього свого. Вони вважають, що вони унікальні, що в їх церкві людина може знайти Спасіння й вони найближчі до Бога. Я думаю, що це дещо спотворене уявлення про християнство.
- Не можна Вас не спитати про Руську православну церкву Московського патріархату. Наскільки, на Ваш погляд, вона лишається православною та, власне, церквою Христовою?
- Це церква. Ми знаємо, що церква завжди має дві реальності. Одна – земна, інша – небесна. Тож з богословської точки зору – це церква. Але у церкві, так би мовити, можуть бути різні сосуди … Протягом століть церква була інструментом російської пропаганди. Церква використовувалася, як інструмент пропаганди. Це дещо спотворило та викривило глибинне розуміння того якою має бути церква. Я не можу сказати, що всі батюшки там за «руський мир». Але, але…
- Напевне, досі не всі наші читачі знають про храм Іоанна-Воїна на Ремзаводі, в якому Ви служите кліриком. Розкажіть нашим читачам про цей храм, який з’явився нещодавно, але вже встигнув постраждати від дій окупантів…
- Фундамент храму був закладений за рік до початку повномасштабної війни. Його настоятель – отець Євген (Орда). Планувалося, що церква буде храмом чернігівського гарнізону. Але так сталося, що він став звичайним парафіяльним храмом. Він дійсно постраждав під час облоги – туди прилетіла «касета», повибивало вікна. Але промислом божим та трудами меценатів й парафіян, нещодавно вікна відновили. Зараз йде утеплення храму.
Насправді, напочатку людей було мало: ніхто не знав де він знаходиться. До того ж храм має дещо дивакувату форму – побудований у формі розгорнутої книги Євангелія. Тому чули, що архітектурний ансамбль нагадує протестантів або католиків. Тож деякі православні обходять наш храм десятою дорогою. Але це православний храм. Щотижня й щоднини звершуються богослужіння, святкові дні. До того ж наша громада активно волонтерить. Отець Євген (Орда) виїжджає у зону проведення бойових дій. Тож у храмі збирають речі, продукти харчування й везуть на Схід.
- Ви казали, що нещодавно повернулися з-під Бахмута. Який зараз настрій в українському воїнстві?
- Є те, що не можна розбити артилерією – це наше прагнення до перемоги. Хоча хлопці психологічно виснажені, вони готові рухатися уперед й рухаються уперед. Розуміючи, що це наша земля: ми не прийшли на чужу землю, але й свого не віддамо. Тому хлопці будуть стояти до перемоги. Відступати вони не будуть. Є мотивація рухатися уперед, вибивати цю нечисть з нашої землі. Але хотілося б, щоб трохи їх змінили, дали відпочити.
- Коли, на Вашу думку, Україна переможе?
- Коли ми станемо українцями. Тобто коли ми всі будемо мати одну мету – перемогу. Але перемога може бути лише тоді, коли ми зможемо змінити формат свого мислення, зрозуміти: хто ми є насправді й яка мета стоїть перед нами. Можна перемогти на полі бою, але треба думати, що буде далі. Чи ми будемо дійсно українцями, чи Україна буде профанацією.
- Що, на Вашу думку, мають робити чернігівці, які зараз не у війську, щоб допомогти Україні перемогти?
- Кожен повинен відповідально займатися своєю справою. Як говорив Серафим Саровський, коли його спитали: «Чим відрізняється грішник від праведника?», він сказав: «Рішучістю». Кожен з нас має рішуче докладати зусилля для перемоги. Не обов’язково це повинно бути на полі бою. Це може бути або волонтерство, або «інформаційний фронт», який, як на мене, не менш важливий. Потрібно усвідомити для чого нам потрібна ця держава. Наскільки ми – українці й для чого ми існуємо.
Коментарі
Дописати коментар