Історії Воїнів: Олексій з позивним "Татарин"
Коли і як ви долучились до лав Збройних Сил?
– 24 лютого прокинувся. Трошки розібрався із домашніми справами, побіг у військкомат. Там був натовп, нічого не зрозуміло. Мене відправили перевірити, чи я є в списках. Сказали, йди додому, ми тебе викличем. Це класична історія, я багато від кого чув.
Я був у військкоматі двічі, навіть тричі, а потім вже на Верені (вул.Верені, де роздавали зброю бійцям ТРО – ред.), «автомат в зуби», і вперед.
– Раніше ви мали стосунок до армії?
– Ні, коли я приїхав з Криму, тут прописувався, мене поставили на облік у військкоматі. І запропонували поїхати на збори. Як переселенець міг відмовитись. А я старший лейтенант міліції, звільнений. Я кажу, що зараз не можу, бо я тільки переїхав, у мене справи. Як буде повістка – поїду. Тоді зразу виписали повістку, і так я потрапив на збори, це 2016, здається, рік був.
Це були перші збори ТРО, збирали хлопців вмотивованих. Нам показували область, показували об'єкти, розказували, що можливо прийдеться робити. Це було десь два тижні. Оце такий досвід у мене війську. До цього досвід міліціонера. Із пістолета стріляти вмів на час, із автомата вмів, але такого великого настрілу не було.
Це, знаєте, не дуже важливо, чи є в тебе якийсь досвід, чи нема. Це дуже швидко напрацьовується.
– Ви з Криму. Як відбувалась окупація півострова у 2014?
– У Криму, коли росіяни прийшли - це було неочікувано. Якраз був Майдан, «Плине Кача» - і тут їдуть ці колони. І ти не віриш очам, ну типу, як це може бути? Я до останнього чекав, що це все роз'їдеться. Не роз'їхалось, на жаль.
У 2015 році ми прийняли рішення, що будемо їхати. Доньці молодшій треба було йти в перший клас у 2016 році, старшій – у сьомий. І ми подумали, що в тих умовах дітей виховати буде дуже важко, адже їм в голови «вб'ють», що хочуть. І ми поїхали, як всі переселенці в Київ, потім приїхали в Чернігів – однокурсник позвав подивитись місто. Тепер тут живемо.
– Що в Криму змінилось із приходом російських окупантів?
– Знаєте, історій буде стільки, скільки людей. Це ж особиста призма кожного. Різні люди, навіть між собою незнайомі, але казали одне і те саме: і проросійські, і проукраїнські.
Вони розказували такі історії, на кшталт: приїхали їхні поліціянти в наші райвідділки і так далі. У нас були системи вже на той час, що міліціонер може перевірити людину, перевірити транспорт. А вони (росіяни – ред.) зайшли, побачили і кажуть: «А як би так зробити, щоб воно працювало для нас, але не зламати ваше».
Друга історія, це коли людина медик, лікар, гінеколог. І приїхали лікарі гінекологи з Росії, почали їх чомусь навчати, типу вони круті. І от цей медик жалівся мені, що «приїхали якісь мамонти і розповідають «совєтчину». До речі, він проросійська людина.
Тобто відсталість була дика. Я впевнений, що воно зараз таке є. Вони відстають, постійно нас наздоганяють, я не знаю чому: може, тому що держава велика.
Звичайно, спочатку, коли ще була українська їжа, українські товари доставлялись, то особливо нічого не змінилося. А змінилося дуже сильно, коли з України перестала йти їжа і все інше. Потім світло виключили.
– Перші дні повномасштабної війни – як це було для вас?
– Я думав, що ще раніше росіяни повинні були напасти. Якось я їхав з роботи, пережив панічну атаку. Заїхав в магазин. Було десь біля восьмої вечора, я взяв води, печива, іншого. Люди на мене так дивились! Я привіз це все додому. І мене вже був такий запас, тому я не дуже за це хвилювався. А 24 лютого теж у машині проїхався, закупився.
А далі служба. Я пішов на Верені (вул.Верені - ред.), далі нас відправили на 18-у школу. Там нас бомбили, це перші втрати, перша кров.
Потім на виїзді з Чернігова біля Киїнки був на блокпосту. Ми не знали, що ми перші. Тобто, перед нами були ЗСУ, а вже як тероборона – то наш блокпост наш був перший. Нам про це не сказали, тому ми не боялись.
– Коли вперше побачили ворога?
– Це були силуети, вночі трошки постріляли і все. Із росіянами бою ближнього в мене не було. Тоді я думав, що на жаль. Потім я невдало під час обстрілу стрибнув в окоп, зламав ногу. Вже з гіпсом на костилях зустрічав звільнення Чернігівщини.
– Було відчуття, що оборона Чернігова висіла на волосині?
– Було. І готувалися. Домовилися з хлопцями про квартири, де можна сховатись, переховатись. Коли стояли на блокпосту, наші почали менше стріляти, артилерія, маю на увазі. Хлопці через наш блокпост їздили. Ми спитали, вони сказали, що «все, нема снарядів». Згодом привезли нові снаряди, колонна пройшла.
Знаю від хлопців історії з боку «Епіцентру», як там все було. Теж дуже важко. Втримали героїзмом, мабуть, і жертвами. Робили все, бо було відчуття, що це для захисту сім'ї. Ти повинен це зробити, адже з якого переляку хтось приходить до мене в хату?
– Чим займались після деокупації Чернігівщини?
– Трошки похворів зі зламаною ногою. Вийшов на службу на початку літа. Були наряди. Поїхав навчатися на бойового медика. Поки вчився на бойового медика, мене перевели в сапери. Поїхав знову вчитись на сапера. Тепер я командир саперного відділення. Працюємо по області,
– Розкажіть про втому від війни
– Повномасштабна війна йде неповних два роки. Війна в Україні йде вже майже 10 років. Втома – це таке поняття «втомився – відпочинь». Втома є у хлопців на фронті – їм там дуже важко. Коли я чую «втома» від людей в цивільному житті, то мені іноді бракує слів, щоб відповідати.
Втомився – задонать. Більшість людей, особливо чоловіків, страждають, бо всередині їм, може, соромно. Це нормально. Я коли з Криму сюди переїхав, мені було дуже погано, бо я кинув своє, я кинув батьків, я переїхав сюди. Я розумію, що це за відчуття.
Тому, якщо не можеш піти у військо - донать, працюй на військо, працюй на перемогу. Це єдиний вихід.
- Чим будете займатись після перемоги?
- Я не загадую. Є зараз служба, можу працювати далі сапером, тут роботи багато. Можу повернутися знову до бізнес-аналізу і працювати там. Зараз не можу сказати.
Арсен Чепурний
Коментарі
Дописати коментар