Вбиті росією: Шевченко Микола. Мірошник Петро. Варава Іван

Микола Шевченко помер у лікарні в Чернігові 10 березня 2022 року. За 5 днів до того у будинок, де він жив із дружиною, влучив снаряд. Сталася пожежа. Подружжя вибралося з дому, діти відвезли їх до лікарні. В обох були контузії.

Миколі було 86 років. Він мав проблеми з серцем і потребував специфічних ліків. Вдома запас був, але згорів разом із будинком. У лікарні потрібних медикаментів не знайшлося. Від пережитого стресу під час обстрілу та нестачі ліків чоловік помер.

Микола Шевченко народився у селі Лосинівка на півночі Чернігівщини. Дитиною пережив Другу світову, на фронті загинув його батько. Коли Микола мав 11 років, через хворобу померла і мама. Відтак зростав із тіткою.

Після школи поїхав працювати на Урал (РФ). Потім служив в армії, а після служби повернувся в рідне село. Відбудував хату, одружився.

Микола працював у колгоспі, а потім на місцевому торфобрикетному заводі. На початку 2000-х донька Надія забрала його з мамою до себе в Чернігів. Жили на одному подвір’ї в мікрорайоні Бобровиця, що на півночі міста. Надія з родиною – в основному домі, а в батьків був окремий будиночок.

Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, донька з рідними ховалися від обстрілів у погребі. Батьки спускатися не хотіли, для них це було важко.

Бобровицю російські військові регулярно обстрілювали з артилерії та знищували бомбами. 5 березня 2022 року снаряд прилетів у маленький будинок, де були Микола з дружиною. Влучив у дах…

«Ми почули вибух, виглядаємо з погреба – дім палає. Кинулися до хати, уже й батьки виходять. Ми їм допомогли, відвезли в лікарню. Зрештою, мамі вдалося вижити, а тато помер», – сказала Надія.

Миколу Шевченка поховали за два тижні після смерті на старому цвинтарі Забарівка, що в Чернігові.

«Тато багато років тяжко працював, особливих захоплень не мав. Уже коли я забрала батьків до себе, то він плів кошики з лози: комусь продавав, комусь так дарував. Сам на луг за лозою їздив. А як отримував пенсію, відкладав усім онукам на подарунки, дні народження. Отаким він у нас був», – сказала Надія.

У Миколи Шевченка залишилася дружина, двоє дітей, троє онуків і троє правнуків.

82-річний Петро Мірошник помер під час повномасштабної війни, 27 березня 2022 року, у селі Новоселівка під Черніговом. Новоселівку сильно обстрілювали, ліків і медичної допомоги, якої він потребував, не було.

«18 січня 2022 року помер наш син Іван. Ми тяжко переживали втрату. А потім почалася війна. Петро не хотів спускатися у погріб, ми так і сиділи в хаті до 6 березня. Згодом повз наш дім пролетіли дві ракети, згорів сусідський сарай. Я наполягла, щоб ми сховалися у льох. Наступного дня мого чоловіка паралізувало. Він майже три тижні пролежав у погребі в такому стані, бо «швидкі» не доїжджали, медичної допомоги не було», – пригадала дружина Галина.

Вона перетягувала чоловіка з одного місця на інше, годувала і поїла, доглядала. Останній тиждень Петро уже майже не їв та не пив.

«А якось попросив молока. Та де ж я його візьму, – розповіла Галина. – В останні миті Петру примарився наш син, він розмовляв із ним, а потім затих».

Племінниця зі своїм сином допомогли витягнути Петра з погребу. Тіло поклали в хаті. Там він пролежав ще майже тиждень. А 4 квітня 2022 року Петра закопали на краю городу. Перепоховали його на початку травня на місцевому кладовищі.

Петро Мірошник народився у селі Сорокошичі Козелецького району Чернігівщини. Після школи вивчився на бригадира з ремонту залізничних колій. Працював у Києві. Служив в армії. Повернувшись зі служби, працював у Чернігівській дистанції колії налагоджувачем шляхових машин і механізмів. Разом із тим навчався у Київському політехнічному інституті, де здобув фах інженера-механіка.

З дружиною Галиною познайомився у Ялті, коли приїздив у гості до племінниці. За п’ять років пара одружилася і Петро забрав кохану на Чернігівщину, в Новоселівку. Там на той час уже жила його мама.

З 1986 по 1989-й їздив на ЧАЕС, щоб обслуговувати і ремонтувати залізничні колії, шляхові машини та механізми. У 1997-му вийшов на пенсію через стан здоров’я. У вільний час багато працював на городі – родина мала більше 60 соток землі.

«Були важкі часи, частину врожаю Петро продавав на базарі у Чернігові. Потім знайшли постійних покупців. Наш син виріс, одружився, народилася внучка. А далі сталося все це горе… Петро Другу світову пережив. Розказував, як мама тікала з села: в одній руці повідець з коровою, іншою – тримала його за руку. Тоді він вижив, а ця війна і горе його добили», – сказала дружина.

У Петра Мірошника залишилися дружина, невістка й онука.

Невістка й онука виїхали до Німеччини. Дружина залишилася одна в будинку, пошкодженому обстрілами.

Іванові Вараві з села Левковичі Чернігівської області було 65 років. Він помер під час повномасштабної війни 21 березня 2022 року від нападу бронхіальної астми.

Через російську окупацію села потрібних для Івана ліків не було. До того ж, його здоров’я похитнуло вбивство сина Ярослава, якого російські військові розстріляли 28 лютого 2022 року.

«Напередодні татової смерті я змогла трохи поговорити з ним по телефону. Це було диво, бо останній тиждень він майже весь час спав, марив, практично не їв і не пив. Тато постійно мав приймати ліки. Їх було обмаль: не вистачало інгаляторів, спеціальних уколів для астматиків… Таблетки, які були, приймав у мізерних дозах. Їх не вистачало, щоби підтримувати організм. І от рано-вранці у нього стався напад бронхіальної астми. Мама зробила укол, але це не допомогло. Так на очах у мами мій тато фактично задихнувся», – розповіла донька загиблого, Богдана.

Іван Варава народився на Чернігівщині. Після школи навчався у Харкові на економіста. Працював провідним економістом у колгоспі в Левковичах. Після розпаду СРСР влаштувався охоронцем у магазин у Славутичі. Останні роки ніде не працював через проблеми зі здоров'ям.

«Тато захоплювався фотографією. Пам'ятаю з дитинства, як він проявляв негативи. Ще батько обожнював грати на музичних інструментах і співати. Він самостійно опанував гітару, баян, губну гармошку. Був дуже талановитим», – розповіла донька.

Богдана згадує тата спокійним, упевненим у собі та справедливим. Астмою чоловік захворів у 29 років. Тоді його пролікували не тими медикаментами й стався напад. Чоловік ледь не помер. Тоді Івана врятували і призначили пожиттєво гормональне лікування.

Після 50 років йому діагностували артроз тазостегнового суглоба. Іванові дедалі важче було ходити, а з часом нога перестала згинатися. Спершу він ходив з однією палицею, а потім уже з двома. Згодом додалися хвороби серцево-судинної системи, діабет… А перед самою війною у чоловіка відмовили ноги.

«Пам'ять про тата – завжди у наших серцях. Я на нього дуже схожа, моя донька – теж. Дуже шкода, що він так і не встиг побачити внучку», – сказала Богдана.

В Івана Варави залишилися дружина, донька, невістка й онуки.