Мистецька Чернігівщина: Підгайна Олена
У кожної людини є улюблена справа. Хтось шиє, хтось плете, читає, малює, вирощує квіти – та чи мало можна перелічувати людських захоплень? Головне – щоб воно гріло душу, відволікало, розраджувало, не дозволяло сумувати та депресувати. Розраду у вишивці знаходить велика кількість жінок і навіть чоловіків. Однак це захоплення не з простих – адже вишивка дуже копітка робота, вимагає багато часу і неабиякого терпіння. Я сама часто беру голку в руки й інколи замислююсь – адже колись наші бабусі й прабабусі не могли уявити й дня без цього заняття. І як тільки вони вишивали при світлі свічок, каганців?
Її роботи, вишиті хрестиком і гладдю, зачаровують. Благо, зараз є інтернет і чимало користувачів можуть ними милуватися на сторінці майстрині. Сама вона каже, що вперше взяла голку в руки, коли їй виповнилось десять років. А здається, що вона вже народилась з голкою в руках.
– Сама я родом із Тихоновичів, що на Сновщині, – починає розповідь Олена Пилипівна. – Мій батько Пилип Васильович і мама Ганна Федорівна були обоє родом з цього села. У мене ще було двоє братів – Сашко на три роки, а Сергій на 12 років молодший. Батько мало займався нашим вихованням, йому доводилось багато працювати – спочатку в МТС, а коли вона розпалась, був бригадиром тракторної бригади. Рано йшов і пізно повертався. Він завжди щось нам приносив з роботи і казав: «Це вам від зайчика». Звісно, приносив те, що залишилось від обіду. Найчастіше це був хліб. І яким смачним він нам видавався! Я й досі пам’ятаю неперевершений смак того «зайчикового» хліба.
Мама Ганна Федорівна працювала в колгоспній коморі. Видавала дояркам і телятницям фураж, борошно і зерно. А коли були жнива, то прямо з поля їй завозили «збіжжя» – пшеницю, просо, гречку.
– От тоді я з подругами любила ходити до мами на роботу гуляти, – каже Олена Пилипівна. – Ми лазили по отих горах зерна. А от у просо мати лазити нам забороняла – боялась, що засмокче. Казала, що якщо станеш в кучу проса, то воно тебе затягує і самому не вилізти, і ніхто не витягне. Ще мати брала пайки буряків і льону, і водила мене із собою, щоб я їй допомагала, з десятирічного віку. Коли вбирали льон, вставали дуже рано, бо його треба було брати вологим. Працювали до 9-ої ранку, а потім повертались додому. Мама любила ходити до лісу у вільний час. До грибів якось неохоче, а от чорниці збирати дуже любила і теж примушувала мене ходити з нею. Для мене то було наче кара – так у дитинстві мені упеклись тії чорниці, що я й зараз на них не заздрю. Мати їх сушила, а ще груші та яблука, і відправляла у Владивосток.
Там, у Владивостоці, жила Оленина рідна тітка – батькова сестра. Поїхала туди по вербуванню, коли запрошували переселенців, з п’ятьма малими дітьми. Звідси, зі Сновщини, Оленина родина відправляла влітку їм поштою лісові та садові гостинці, а звідти впродовж зими їм надходили посилки з трилітровими банками червоної ікри та червоною рибою.
– Та ікра нам тоді так набридла,– сміється Олена Пилипівна. – Мати казала батьку: «Пилипе, напиши Насті, хай нам не шле ту ікру, її ніхто не хоче їсти». А моя бабуся Арина, батькова мати, яка жила разом з нами, казала: «Не слухай її, нехай шле, он даю поросятам, як добре їдять!». Тому я й зараз не знаходжу престижу в тій ікрі, не їм її зовсім. Ми, звісно, пригощали тією ікрою односельців. Але вони не розуміли її смаку і теж згодовували поросятам.
Олена Пилипівна вважає, що її вихованням займалась саме бабуся Арина. Бо вона весь час була вдома, коло дітей, доки батьки працювали. Бабуся була дуже віруючою людиною і навчала онуку Божому слову. Один єдиний раз зводила й до церкви. Була неділя. Дівчинка тоді навчалась у другому класі. А тоді ж суворо заборонялось жовтенятам, піонерам, комсомольцям ходити до церкви. Тож хтось із подружок «продав» Оленин гріх учителю Миколі Петровичу. В понеділок він поставив дівча перед усім класом і строгим голосом спитав: «Чого ходила до церкви?». На її релігійному вихованні таким чином було поставлено хрест.
– Час тоді такий був, – згадує жінка. – Висміювали й тих, хто ходив щедрувати або колядувати. Тож батьки нам строго на строго забороняли це робити. Одна тоді розвага в селі була – кіно в клубі крутили. Квиток на сеанс коштував п’ять копійок. А де їх узяти? От я й вигадала свого роду бізнес. У місцевій лавці приймали яйця від населення – сімдесят копійок за десяток. От я підстережу, коли курка збереться нестись, схоплю те яйце і віднесу в магазин. От тобі й сім копійок на кіно! Однак продавчиня була нашою сусідкою, й розкрила бабусі мою аферу. На цьому й бізнес мій скінчився.
Саме бабуся, каже Олена Пилипівна, навчила її вишивати хрестиком, коли онука досягла десятирічного віку. А мама показала техніку вишивання гладдю. Відтоді дівча з голкою не розлучалось.
Після школи Олена навчалась у педагогічному класі, що діяв при Городнянській середній школі №2 і поїхала працювати в Іваново, що в росії. Відпрацювши там два роки, повернулась у Городню. З півроку працювала вихователькою в садочку №1, потім – методистом. А у 1985 році Олену Пилипівну призначили завідувачкою дитячого садка. На цій посаді вона й працювала, доки не вийшла на заслужений відпочинок. Загалом праці в дошкіллі вона присвятила 46 років свого життя. Вся Городнянщина пам’ятає цю мініатюрну жінку в колі колег і маленьких вихованців, турбота про яких стала невіддільною частиною її життя.
Про свої заслуги на педагогічній ниві говорить неохоче зі скромності. А вони чималенькі – Олена Пилипівна має звання відмінника освіти УРСР та відмінника освіти України. А ще на початку 2000-их років наша редакція разом з читачами обирала Людину року. Це громадське звання присвоювалось людям, які зробити значний внесок в розвиток нашого району. У Олени Пилипівни воно є.
Свій педагогічний талант Олена Пилипівна передала доньці Інні. Вона навчає наймолодших школяриків у міському ліцеї №2. Інну Олександрівну Коновальчук діти люблять, а батьки шанують. Це вчителька, якій батьки дуже хочуть передати свого першачка, бо вона дивним чином гармонійно поєднує вимогливість і строгість з розумінням і ніжністю і безмежною любов’ю до малюків і до своєї роботи.
Завершуючи розповідь, слід обов’язково додати, що окрім вишивання хрестиком і гладдю, вона вміє майстерно шити й в'язати. У молоді роки, коли неможливо було щось купити, та й грошей ніколи не бувало вдосталь, вона шила чудовий модний одяг для себе, доньки, сина і всіх людей, які до неї звертались. Але, безумовно, вишивка є просто станом її душі.
Картини, вишиті Оленою Пилипівною, описати неможливо. Їх треба тільки бачити. Диву даєшся тій красі. І хоч, каже жінка, вона не замислювалась над тим, щоб передавати свою майстерність учням, наприклад, у гуртковій роботі – раніше якось це не було престижним заняттям серед молоді, але є в неї й наступниця – онучка, яку бабуся навчила класти хрестик до хрестика, стібок до стібка. Якби можна було б, вона б певно, для всіх, кого любить, вишила візерункам долю – таку ж барвисту та яскраву, як її картини.
Коментарі
Дописати коментар