Історії Воїнів: сценарист Юрій Вєткін
Так вийшло, що я опинився на Бобровиці. 24 лютого зібралося кілька десятків людей з Бобровиці, які теж хотіли боронити Чернігів. Ми поїхали до військкомату отримати зброю. Все це було швидко. До цих пір не знаю, чесно кажучи, ні посади, нічого. Підписав документи, швидше на машину і вперед. Треба було терміново прикривати, росіяни йдуть, бігом, бігом, бігом. Повернулися на Бобровицю вже зі зброєю.
Там ми створили так званий БУР – Бобровицький "укреп" район. Ми його так від себе називали. І в цьому складі БУРа ми допомагали нашій першій танковій стримувати ворога.
Спочатку були танки, дуже багато російських танків. Але у нас добра була артилерія. Ми артилерією давили їх. А вони все лізли й лізли. Дуже багато ДРГ (диверсійно-розвідувальних груп) бігало полями. Ми їх там ловили. Рутинна, звичайна робота, нормальна.
Знаєте – це такий сюрреалізм. Жінка подзвонила: йди, вже усе готове. Я: командире, піду додому, жінка сказала їсти приготувала, піду поїм. З війни прийшов, поїв і знов на війну пішов. Сюр якийсь.
4 березня нам повідомили, що в тил зайшли «орки», перевдягнені в нашу форму, але з червоними пов’язками. А ми на передньому краї. Ми розвертаємо оборону в цю сторону, викликали підмогу і почали їх чекати. Там невелике ДРГ було: розсіяли їх по Бобровиці і пішли зачищати. Нас було чоловік 15 на зачистці. Ми й пішли повз вулицю. І несподівано виїхав танк і прямою наводкою як вгатив. А танк стріляє дуже швидко. Вихід та прихід – навіть секунди не проходить. І я спіймав свою ногу під пахвою.
Був у повній свідомості, схопився за ногу, а вона роздроблена, як олівці у склянці. Усюди ллється, заливає. Я озирнувся, виходять з вулиці люди. Напевно кричав. Оглух сильно. Жінка дивиться на мене, закриває обличчя рукою, плаче. Я озирнувся, від мене воронка метрах в п’яти. Сусід поруч зі мною двохсотий відразу і ще один живий, поранений уламком.
Я витягнув джгут, товариш перев’язав і далі лежав, губив свідомість, чекав на долю та й все. Завантажили мене в багажник, бо не було місця в машині та відвезли до госпіталю.
Я кадровий військовий, прослужив у нашому чернігівському залізничному полку 22 роки. Потім був звільнений. А потім у 2015 році пішов знов в АТО. Служив у 95 окремій десантно-штурмовій бригаді. Я був заступником комбата. Виконували завдання по Авдіївці, Слов'янську. Там я вперше побачив справжніх героїв. Відразу хочу сказати, що я не герой. Але я весь час служив з героями. І в 2015 році, і тут поряд зі мною герої. Із зони АТО повернувся у 2016 році. Пішов працювати охоронцем в Чернігівобленерго. Це мені дозволило вивільнити час для творчості.
Я завжди писав: вірші, прозу. А потім вирішив сценарії писати – воно й пішло. Один з моїх фільмів потрапив до Канн, лауреат був. Короткометражку створили з товаришем із Ставрополя, ще до війни. Називається "Інтерв’ю". У 2016 році мені дзвонить режисер і каже – можеш їхати (ред. – до Канн)? Кажу, не можу, я зі зброєю у 95 бригаді, мене не відпустять звідси до Канн представляти фільм. Я вважаю – це одне з моїх великих досягнень, окрім того, що я захищаю Вітчизну.
Роман зараз у мене лежить недописаний, 200 сторінок поки (сміється). Історичний роман про Чернігівщину у 1918 році, найкаламутніший час. Це роман-вестерн. Рік працюю над ним, війна завадила, хотів видати за власні кошти і просто роздати людям. Я його все одно допишу. Але тепер мені хочеться й про інше написати. Хочеться написати про героїчні подвиги і цього покоління.
Я вже підійшов до стадії завершення лікування, намагаються волонтери звідси забрати, евакуювати. Але ці останні мости підірвані, вони вносять корективи. Мені треба реабілітація. Тут в мене кукса загоїлась. Лікар каже, що кращі протези в Ізраїлі чи Німеччині. Наприклад в Полтаві готові зробити безкоштовно, але все одно кажуть, що кращий – в Німеччині. Я хочу спробувати. Якщо не вийде, перейду на вітчизняний. Я не хочу втратити якість життя. Я бігав кожні два-три дні по 7 кілометрів за Десною. Я люблю цю справу. Хочу залишитися таким самим тільки з протезом. І звісно буду творчістю займатися. Мені це близько та приємно. Може тоді у нас запрацює кінематограф, і я запущу кілька своїх цікавих проектів.
Думав, що Чернігів не настільки сильний. Й настрої такі проросійські мені здавалися. Але те, що я побачив, люди – це просто кремінь. Я в 2015 році коли йшов на війну, прийшли бабусі-сусідки, ось, Юро, ми тобі шкарпетки зв’язали, пиріжки спекли. Знаєте, як приємно. А тут усі кругом. Бобровиця уся дзижчала. Я вдома так не їв, як на цих блокпостах на Бобровиці їв. Просто люди виносять і дають: каву, чай, цигарки – усе, що хочеш.
Люди – найсильніші, потужні. Ніхто не боїться. Усі сідають в окопи і зустрічають ворога. Дуже сильний народ. Я в захоплені. Я пишаюся, що я теж з Чернігова.
Коментарі
Дописати коментар