Війна. Історії українців
Людмила закінчила менську школу імені Тараса Шевченка у 1986 році та й поїхала з рідного містечка на подальше навчання.
– Це був рік Чорнобильської катастрофи, – пригадує Людмила Пересечанська. Якщо раніше багато хто з випускників школи прямував на навчання чи роботу до Чернігова або Гомеля, то того року їхали якнайдалі від атомного лиха. Це вже потім багато хто повернувся додому. Я ж як вступила до Харківського сільськогосподарського інституту, то після його завершення так і залишилася на Харківщині. До Мени приїжджала лише в гості до батьків.
Людмила каже, що нагода побувати у батьків була переважно коли треба було допомогти викопати картоплю. Це було лишень кілька днів, адже на більше ніяк не виходило: там, на Ізюмщині, на неї чекала її родина та немале господарство.
З Сергієм Денщиковим Людмила разом вже понад 20 років. До того у кожного з них були власні подружні історії. Тепер вони мають четверо дітей – син Людмили, дві доньки Сергія, а ще одна донька – то вже їхня спільна.
Сергій родом з Довгенького. Там вони з Людмилою і облаштовували родинне гніздечко: зводили дім, виховували дітей, сприяли тому, щоб усі вони отримали гідну освіту. Чоловік – на всі руки майстер: і в будівництві, і в техніці. Вдома все зроблене його руками. Часто мав підробітки на будівництві, ремонті квартир.
Війну в Довгенькому відчували ще з 2014 року, коли гуркотіло зовсім поряд. Адже до Слов’янська всього 35 кілометрів, до Краматорська – 55.
– Військові в селі були для нас як свої, – розповідає Людмила. – Ми завжди з ними нормально співіснували. Жителі села ще з тих часів допомагали армії. Про те, що буде російське вторгнення, ми відчували за декілька тижнів: це було помітно з активізації пересування військовослужбовців, про це говорили в приватних розмовах. Хоча, як, мабуть, і всі, до останнього не вірили в це. Ніхто тоді нас, простих селян, не попереджав, що може бути така загроза і наше село опиниться в епіцентрі протистояння. Зараз, коли пригадую ті часи, бере образа на нашу місцеву владу. Бо потім виявилося, що вона просто втекла в перший день вторгнення, залишивши нас напризволяще.
Ранок 24 лютого розпочався для Людмили та Сергія з того, що вони прокинулися від вибухів. Що саме відбувалося – пояснень не потребувало. Ті, у кого були малі діти, з першого дня виїжджали у безпечніші місця. Особливо активізувався виїзд, коли зникло світло, коли почули про прильоти ворожих ракет по житлових будинках в Ізюмі (розташоване за 27 км від Довгенького).
– Ізюмці в перші дні війни навіть приїжджали шукати прихистку у нашому селі, – згадує Людмила. – Ми приймали їх, ділилися чим могли.
Жінка пригадує, як тоді всі намагалися бути корисними одне одному, і дякує тим, хто, незважаючи ні на що, не кинув людей.
– Ми дуже вдячні нашим підприємцям, власникам магазинів, – говорить жінка. – Вони ризикували своїм життям, але забезпечували людей усім необхідним: борошно, сірники, свічки... Хай часом ціна на ці товари була надмірно висока, але ми все розуміли.
У Довгенькому зникли електроенергія, водопостачання, пізніше – газопостачання. Але і тоді всі, хто залишався в селі, намагалися якось виходити з ситуації: опалювали дровами, воду брали в нечисленних колодязях. Людмила каже, що найбільші незручності були через відсутність мобільного зв’язку і обмеженість у доступі до інформації. Але і тут знаходили вихід: ловили зв’язок з другого поверху будинку, а Сергій організував зарядку телефонів від акумулятора. Завдяки цьому вдавалося зв’язатися з рідними.
Хтось виїжджав, але багато хто наважитися на виїзд не міг, бо не могли так просто залишити господарство. Часто ті, у кого терпець увірвався, перед виїздом різали худобу і м’ясом ділилися з іншими.
– Ми терпіли, – зітхає Людмила. – Під обстрілами доглядали двох корів, бичка, двох телят. Найстрашніше, здається, для нас було бачити російські літаки, які летіли цілеспрямовано обстрілювати Довгеньке. Вони з’являлися раптово, випускали віялом ракети і зникали. Часом по декілька разів на день. Мої поїздки на базар, звісно, припинилися. Але я продовжувала переробляти молочну продукцію і просто роздавала людям...
Намагалися менше пересуватися на вулиці. Робили по господарству все швидко і ховалися в погребі, бо з того, як чули звуки вибухів вже десь біля сусідньої Кам’янки, розуміли, що ворог наближається. Невдовзі стало вибухати і в нас. Усі городи, навколишні поля були засіяні нерозірваними снарядами. Багато споруд було пошкоджено чи знищено. А однієї ночі прилетіло поряд з нашим двором. Вже вранці, коли вийшли зі сховища, побачили у вольєрі свою поранену вівчарку.
Декілька днів Людмилу та Сергія мучили сумніви: їхати чи ні? Якщо їхати, то що робити з худобою? Водночас в селі не знайшлося тих, хто б сказав: «Люди добрі! Виїжджайте!»
– Підсвідомо готувалися, – каже жінка. – У нас два легковики. Хоча Сергій і тримав їх обидва на ходу, але розраховували на той, який був кращий. Починали пакувати найнеобхідніші речі. Сподівалися, що поїдемо ненадовго. Вдома залишалося все домашнє начиння, будівельні інструменти Сергія, запаси в погребі. Водночас обливалися сльозами, коли дивилися на своїх годувальниць, яких доводилося залишати. З собою взяли лише кицьку.
У призначений день 27 березня вони просто повідчиняли двері в сараї, понакладали кормів і відпустили худобу. Часом виїзду обрали ті 30–40 хвилин, які були перепочинком між двома обстрілами.
– Ми їхали в нікуди, – розповідає Людмила. – Їхати на Чернігівщину – далеко: бо ж думали, що невдовзі повернемося. Наші односельці, які виїхали з Довгенького раніше, запропонували приїхати в село Андріївка, що на Полтавщині. Там зовсім чужі люди дали нам тимчасовий прихисток у порожній хатині. Ми навіть умудрилися того літа оброблювати там город, вирощувати бройлерів. Загалом, дуже гарні люди в Андріївці. Але душа рвалася додому, хоча розуміли, що повертатися нікуди: сусіди, які залишилися там, наприкінці квітня повідомили, що будинок зруйнований, а наші корови загинули.
А потім на той будинок, де жили Сергій з Людмилою, знайшлися покупці. В листопаді подружжю нічого не залишалося, як їхати на Менщину.
– Нарешті збулася мрія моєї мами, – посміхається Людмила Пересечанська. – Вона все життя мріяла, щоб я повернулася додому. А тепер біда змусила приїхати до Мени.
Після того, як у вересні територія Харківщини була звільнена від окупантів, до Довгенького ще місяць не дозволяли приїжджати. Але Людмила та Сергій наважилися в листопаді побувати біля свого будинку. Знову були сльози, відчай, біль… Побачили, наскільки змінилося все навкруги: суцільні руїни, хащі з кущів та бур’янів, скрізь – уламки, згарища, обірвані дроти.
Дивлячись на руїни власного будинку, розуміли, що про вороття туди вже не може бути і мови. Але тішилися думкою, що в якийсь момент ці стіни були прихистком для когось із наших захисників. Бо, як розповідали сусіди, після від’їзду Людмили та Сергія в їхньому будинку розмістилися українські військові.
– Шкода того, що наживали все життя своєю працею, і ось так втратили, – зітхає Людмила. – Вистояв лише гараж. Інші будівлі пошкоджені або зруйновані вщент. Речі пошкоджені, знищені або розграбовані, бо Довгеньке неодноразово переходило з рук в руки. Ми вже не в тому віці, щоб розпочинати все спочатку. Будемо налагоджувати своє життя тепер тут, в Мені. Доглядатимемо батьків: батьку невдовзі вже буде 79 років, мамі – 75 роки. На Харківщину повертатися нам нема куди.
Коментарі
Дописати коментар