Вбиті росією: Юрій Котов

27 лютого 2024 року минула друга річниця з дня загибелі 39-річного Юрія Котова з Кувечичів Новобілоуської громади Чернігівського району. Він не був військовим. Працював обліковцем, цікавився програмуванням. Мав дружину і чотирьох малолітніх дітей. Та коли в перші дні великої війни через їхнє село пішли ворожі танки й БТРи, Юрій не злякався окупантів і спробував їх спинити. Самотужки. Без зброї. Вірив, що окупанти не посміють задавити мирного мешканця. Однак ворожа колона не зупинилася...

Юрій народився в росії, куди його мати поїхала працювати після навчання. Але його дитинство і юність минули в Жовтневому (нині Рождественське) на Коропщині. Туди, на мамину батьківщину, сім’я переїха- ла, коли Юрі не було й двох років. Він закінчив місцеву школу, відслужив строкову. Потім вступив до київського інституту на бухгалтера. Та не довчився, бо сільгосппідприємство, яке оплачувало його навчання, збанкрутувало. А для молодої родини (на той час Юрій уже був одружений) плата за навчання виявилася непідйомною.

— Я сама із Чернівців. У Жовтневе приїхала з мамою після її розлучення з батьком. Тут і познайомилася з Юрою, а у 2004-му ми побралися, — розказує 38-річна Ірина Котова. — Якийсь час я працювала бухгалтером у сільраді, а Юра — обліковцем у колгоспі. Та коли почалися перебої із зарплатою, ми перебралися в Кувечичі. Тут удвох влаштувалися в місцевий сільсько- господарський виробничий кооператив. Отримали від нього кредит на купівлю житла, тож, по суті, переїхали зразу у власний дім. Згодом мене запросили працювати бухгалтером у місцеву сільраду, а після утворення громади перевели в бухгалтерію Новобілоуської ТГ. Юра ж і далі трудився в сільгоспкооперативі обліковцем.

Коли у 2014-му на Сході України спалахнула війна, у Котових уже було троє дітей: семирічний Денис, трирічна Вероніка і однорічний Данил. Ірина пригадує:

— Юрі прийшла повістка, і він твердо вирішив: «Піду на фронт!» Дуже хотів захищати Україну. Та на медкомісії його «списали» через слабкий зір. Бо ж без окулярів майже нічого не бачив...

Із часом Юрій захопився комп’ютерним програмуванням, а ще вправно розбирався у фінансах. Односельці знали про це і часто зверталися до нього, щоб допоміг підрахувати розмір пенсії. А в квітні 2020-го в подружжя народилася донечка Вікторія, і коли їй було десять місяців, Ірина вийшла на роботу, а Юра взяв відпустку з догляду за дитиною.

— Справлявся на відмінно. Діти завжди були нагодовані, а хазяйство (корова, коза, свині, кролі, кури) — попоране, — говорить Ірина. — Про те, що скоро буде велика війна, Юра говорив заздалегідь. Та мені не вірилося. Аж поки вранці 24 лютого ми не прокинулися від вибухів. Весь день чоловік не міг придумати, чим себе зайняти, ходив туди-сюди. А наступного ранку склав речі в сумку і заявив мені: «Іду воювати! Запишусь у чернігівську тероборону». Я відмовляла. Казала, що в місто вже не прорватися, бо кругом бої, обстріли. Та він все одно рвався. А потім нам подзвонили зі старостату і сказали, що організовуватимуть щось на кшталт загону самооборони для патрулювання села. Тож Юра записався туди і таки зостався в селі. У ті дні він передивлявся в Інтернеті всі новини про війну. Бачив і відео з Бахмача та інших міст, де люди голіруч зупиняли танки. Навіть сказав мені: «Якщо їх зупиняти, то ці боягузи стануть. Бо за ними командир їде і жене вперед, а самі во- ни навіть не знають, де знаходяться».

 27 лютого через Кувечичі йшли російські війська. У селі вони не зупинялися — рухалися в бік Чернігова.

— Техніка їхала через поле з боку сусіднього Трудового. Видно, окупантів дорогою обстріляли, ось вони й завернули до нашого села. Ми бачили їх здалеку. Йшли дві колони — десь по 20 одиниць техніки в кожній. Що саме (танки, БТРи чи щось інше), було важко розпізнати. А коли показалася третя колона (у ній було близько 60 машин), Юра сказав мені: «Піду роздивлюсь» — і побіг. Я хутко спустила дітей у погріб і побігла за ним. Бачила, як посеред колони він вискочив на дорогу перед бронетехнікою. Я в ній не розбираюся, але там була різна: і колісна, і гусенична. Розмахуючи руками, Юра перебіг дорогу, а назад тільки-но ступив крок і мені здалося, що відскочив убік. Коли колона проїхала, я підійшла ближче, дивлюсь — на узбіччі лежить мій чоловік. Тіло ціле, а замість голови... суцільне місиво. Кругом кров. Не знаю, як так вийшло. Можливо, тіло між гусеницями пройшло, а на голову наїхали. Чи, може, танк хотів об’їхати Юру, а той, що рухався слідом, задавив.

Від побаченого мені зробилося зле. Усе було наче в тумані. Пам’ятаю, що посходилися люди, дали мені купу таблеток, заспокійливого. Юру поклали на якийсь дерев’яний щит і понесли додому. На пів-дорозі хтось похопився — вдома ж діти! Тож кума забрала їх до себе. Тіло спершу залишили у дворі. Та потім я попросила, щоб його занесли в дім. Ночувати в хаті я побоялася. Забрала в куми дітей, і ми пішли на ніч до хресної баби (у неї було більше місця, щоб нам розміститися).

 До свого 40-річчя Юрій не дожив 23 дні. Поховали його 28 лютого на місцевому кладовищі. Машину виділив сільгоспкооператив. Там же зробили і труну.

— Чоловіки, котрі привезли домовину, переклали туди тіло і зразу її забили. В останню путь Юру проводжали тільки я й куми, — зітхає Ірина. — Односельці побоялися вийти на вулицю, бо знову могла з’явитися російська колона. Через це я й дітей на похорон не взяла. Ми й самі боялися, тож поставили на перехресті одного чоловіка, який у разі чого мав попередити нас про рух рашистів... До 40 днів Юра мені снився щоночі. І раз за разом заспокоював уві сні: «Все буде добре».