Історії Воїнів: Анатолій Загурський
– Пане Анатолію, скажіть, будь ласка, Ви з дитинства мріяли стати військовим?
– Так, я хотів захищати Україну. Родом я – з Кам’янця-Подільського, що на Хмельниччині. Батьки все життя трудилися робітниками. Наразі закінчив Кам’янець-Подільське вище військове інженерне командне училище. Відтоді й служу. Коли в 2014-му росія віроломно напала на незалежну Україну, став на захист нашої держави.
Щороку до повномасштабної війни (буквально по півроку) воював в АТО/ООС. Був у Маріуполі, Волновасі (2014), виходив з ворожого оточення у Дебальцевому (2015), захищав Бахмут, знаходився в селі Покровське (2015-2017), служив під Сєверодонецьком, у селі Боровеньки (2017-2022).
– Вас нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня в 2016 році.
– Так. І ще 20 лютого, буквально за кілька днів до цієї великої війни, я був на Сході… Мене, командира 12 полку підтримки, викликали звідти – пів полку залишилося в Сєверодонецьку, а половина полку переїхала сюди. Бо надійшов наказ захищати Чернігів. І 26 лютого о 12 годині ми вже були тут, близько 300 бійців, – у підпорядкуванні Дмитра Брижинського…
Одразу ж цього дня почали виконувати бойові завдання. Створили систему інженерних загороджень та фортифікаційних споруд, обладнували блокпости, також замінували об’єкти, готували місто до ворожого штурму.
У Чернігові знаходився і понтонно-мостовий батальйон, який займався обладнанням десантних та паромних переправ через Десну після руйнування основного автомобільного мосту.
– Можете сказати, скільки загалом мін поставив тоді Ваш підрозділ?
– Тисячі протитанкових та протипіхотних мін… Робили все можливе, щоб російська орда не змогла захопити Придесення. Скажімо, коли в Шестовиці супротивник навів понтонну переправу і переправився на інший берег, гостро постало питання оборони Чернігова з тилу.
На одному боці Количівки вже знаходилися рашисти, а на іншому боці села стояли ми… То буквально за дві ночі ми там влаштували цілу систему мінних полів. Тому далі загарбники не пройшли. А два їхні танки підірвалися точно на наших мінах, буквально на моїх очах.
– Ви мінували ночами? Скільки ж Вашим бійцям вдавалося поспати на добу?
– Тільки ночами, бо це було неможливо робити вдень. Ви ж знаєте, які були шалені кацапські обстріли! Тому, відверто кажучи, спали лише по 3-4 години на добу.
– Ви й власноруч, особисто ставили міни?
– Так, адже кожен сапер був цінний. Потрібно було діяти дуже швидко, ми ж не могли гаяти час. Тому я не міг давати такі ризиковані накази й просто спостерігати за їх виконанням. Ні, я так не звик. Трудилися всі. А я виїжджав з усіма групами на бойові завдання.
А ще ми під артилерійським ворожим вогнем займалися наведенням понтонної переправи між зруйнованим автомобільним мостом і залізничним. Бо окупанти влаштували пекельні обстріли, щоб ми не могли сюди переправляти боєприпаси й техніку. Однак, попри всі їхні зусилля, переправа все одно постійно діяла! Ми її зібрали за кілька годин.
Також ми переправляли плаваючими транспортерами людей і вкрай важливі для захисників міста вантажі. Один такий ПТС бере до 70 людей десанту та до 15 тонн вантажу. А були задіяні п’ять транспортерів.
А вже коли орків вигнали звідси, ми облаштували кращу переправу, з’єднавши два пороми, котрі витримували до 120 тонн. Потім біля зруйнованого автомобільного мосту зробили мостову переправу.
– Після втечі кацапів Ваш підрозділ здійснював велике розмінування звільненої території – знімали і свої міни, й російські «сюрпризи»...
– Авжеж, роботи вистачало! А ще ми облаштовували мостові переходи через зруйновані мости – біля Гончарівського, Городні, Городища… До речі, наведена мостова переправа через річку Снов і досі стоїть (біля Снов’янки).
Наприкінці квітня я був призначений на нинішню посаду – начальника управління підтримки військових сил ОК «Північ». У моєму підпорядкуванні – кілька військових частин. Координую роботи на кордоні… Звісно, наразі не вдаватимуся в подробиці, але ми багато зробили і на українсько-російському, і на українсько-білоруському кордонах. Отож, якщо російська орда вирішить знову поперти сюди, ми цілком готові її зустріти.
– А білоруси, як Ви гадаєте, не попруть?
– Навряд чи. Вони загалом не дуже хочуть воювати. Розуміють, що ми просто всіх їх перемелемо. Не встигнуть перейти кордон, як отримають гідну відсіч. А ось росіяни можуть спробувати ще раз, не можна нехтувати такою загрозою.
– У Вас були поранені й загиблі під час ворожої навали?
– 17 поранених і один загиблий. Взагалі, коли почалася мобілізація, бійців у підрозділі втричі побільшало.
– Волонтери Вам допомагали?
– Безперечно, і це була постійна, дуже велика підтримка! Навіть коли не було світла, вони все одно готували нам їжу. Взагалі, мешканці Чернігова – патріотичні, самовіддані, надзвичайно поважають військових. Тут, справді, народ і армія – єдині!
– А де знаходиться Ваша родина?
– В Новограді-Волинському. Дружина Світлана – військова, зв’язківець, сержант. Маємо 27-річну доньку. Вона – заміжня, працює дизайнером.
– Відомий крилатий вислів, що сапер помиляється лише один раз…
– Авжеж, саперу потрібна голова на плечах. Це – люди з математичним складом розуму. Тут потрібно діяти спокійно, зосереджено, все враховувати до дрібниць. І я скажу так: чим ця людина інтелектуальніша, освіченіша, тим вона – кращий, надійніший сапер. Це вже все перевірено бойовим досвідом. Майстерність сапера цілком залежить від його інтелекту! Адже кожну міну можна по-різному поставити: на землі, на дереві, будівлі й паркані… І треба щоразу дуже ретельно, холоднокровно поміркувати, як це найліпше зробити.
Проте у нас – не тільки сапери. Маємо фортифікаторів: бульдозеристів, трактористів, кранівників, понтонерів…
– А як щодо гендерної рівності? Сапер – це більше чоловіча професія?
– Взагалі, я з великою повагою ставлюся до жінок-військових. Знаю, що в деяких підрозділах є сапери-жінки.
– Що для Вас найболючіше на війні?
– З 2014 року я втратив багатьох своїх бойових побратимів. До цього просто неможливо звикнути! Буквально вчора отак по-дружньому, душевно спілкувався з бійцем, разом пили чай, згадували пережите, мріяли про мир та нашу Перемогу, а сьогодні твого товариша вже немає серед живих… Тому маємо завжди пам’ятати про всіх, хто віддав своє життя за свободу України!
– У 2022 році Ви одержали орден Богдана Хмельницького II ступеня. Маєте й інші відзнаки.
– Справа ж не в нагородах. Ми захищаємо рідну державу – це головне. Я знаю багатьох відважних героїв, яких поки не нагородили. Однак вони цим не переймаються. Так, не плачуть, не впадають у відчай. Місяцями не бачать своїх коханих, дітей. Це – нелегко… Однак всі розуміють, усвідомлюють: хто ж, як не ми, здолає цю трикляту орду?! Маємо бути мужніми і вірити в нашу Перемогу. Тільки так. Знаєте, наші бійці на фронті багато і дотепно жартують – це розвіює смуток, підбадьорює та вселяє надію на краще.
– Ви воювали разом із Героєм України, генералом Віктором Ніколюком.
– Я вважаю, Віктор Ніколюк – це дійсно Герой. Зробив максимум того, що можна було зробити. Дуже вміло, безстрашно керував, і всім нам вселяв упевненість. Він особисто водив бійців у контратаки. Часто з’являвся в таких небезпечних місцях, де взагалі було справжнісіньке пекло. Причому навіть без охорони, просто з водієм. Тому я дуже високої думки про нього, як про бойового офіцера та людину!
– Раніше командувачем ОК «Північ» був і Валерій Залужний, нинішній Головнокомандувач Збройних Сил України.
– Валерій Залужний – це стратег! Він завжди стратегічно правильно мислить. Нам дуже з ним поталанило. Коли Валерій Федорович командував ОК «Північ», я керував полком. І добре пам’ятаю, настільки це виважена, спокійна, шляхетна, мудра, харизматична людина. Він завжди чітко ставить усі бойові завдання, без зайвих слів та емоцій. Тому тепер авторитет Валерія Залужного у військах і в народі – надзвичайно високий, йому беззастережно довіряють.
– А що Ви можете сказати про нинішнього командувача ОК «Північ», Героя України, бригадного генерала Дмитра Красильникова?
– Свого часу Дмитро Сергійович був заступником командувача ОК «Північ». Потім він багато зробив для оборони Донеччини. Це – професіонал високого рівня, дуже досвідчений і самовідданий. Тому думаю, він достойно продовжує традиції Валерія Залужного та Віктора Ніколюка.
– Про що мрієте після нашої Перемоги?
– Хочемо з дружиною дочекатися онуків, щоб вони зростали в мирній, вільній та заможній державі, і могли з гордістю говорити: «Ми – українці!». Мріємо мати власний будинок. У мене є хобі – рибалка, гриби, полювання. Не даремно й позивний такий маю – «Грибник». Взагалі, хочеться ще жити довго та щасливо!
Коментарі
Дописати коментар