Повертаємо із забуття: Всеволод Ганцов
Це був початок 1970-х. До редакції чернігівської газети "Комсомольський гарт" надійшов лист від київської студентки. Писала: у місті проживає мовознавець Всеволод Ганцов, філологи досі вчаться на його працях. Дівчина хотіла привітати вченого з 80-річчям.
Радянська енциклопедія вказувала важливу деталь у біографії Ганцова: "Підпільна антирадянська організація". Попри це, журналіст Олександр Олійник вирішив підготувати статтю до ювілею.
– Якщо чоловік гідний – пиши, – відказав редактор. – Як це зробити, щоб не викликати підозри, сам знаєш.
– Зразу видно інтелігента!
Тільки-но стаття вийшла друком, до редакції прийшли з КДБ. Розпитували, навіщо було писати про того чоловіка, адже є стільки інших тем. Олександр відповів: герой цікавив його тільки як науковець.
– Та й не був він ні в якій організації… – бовкнув.
– Це він так вважає?
Відтоді, гуляючи з майбутньою дружиною неподалік дому Ганцова, Олійник неодноразово помічав за собою "хвіст". Хлопці в цивільному стежили, чи не вчастив журналіст до "контрреволюціонера".
Коли прийшов за адресою Ганцова, двері відчинив знайомий чоловік. Олександр із колегами часто обідав у недорогому кафе готелю "Україна". Не раз помічав там низенького дідуся із шевченківськими вусами. Той повільно проходив залою до віконця роздавання, тримаючи зелені контейнери для їжі в одній руці, а капелюха – в другій.
Ордер на трус та арешт Всеволода Ганцова датований серпнем 1929 року. Тоді він працював в Українській академії наук. Справа Спілки визволення України охоплювала понад 200 томів. Обвинувачені – науковці, археологи, вчителі, журналісти, бібліотекарі, священники. Сорок п’ять людей опинились на лаві підсудних на офіційному процесі, що відбувся в Харківському оперному театрі. Ще пів тисячі – арештовані у справі.
На першому допиті Ганцов твердив: його розходження з радянською владою було хіба що в тім, що в його дотеперішній ідеології національний момент переважав над "соціяльним". Мабуть, через "повну політичну відсталість", вказав у протоколі – вочевидь, за підказкою слідчого.
Він оповідав про моменти зі своєї біографії. Народився в Чернігові. Батько – фінансовий інспектор. Мати доглядала чотирьох дітей і дім. Спершу відмінно вчився в тамтешній гімназії, потім – у Києві, далі – університет у Петербурзі. Там вступив до гуртка українознавства. Його метою було не тільки популяризувати науку, а й ширити національну ідею серед студентства. "Культурний бік національного відродження мене цікавив і захоплював найбільше".
До революції не тягнувся. Викладав українську мову в Козельці на Чернігівщині. Ходив околицями, записував говірки, класифіковував діалекти. Усвідомив, що там вони збереглися чи не найліпше.
Року 1919 отримав "професорську стипендію" в університеті Святого Володимира й запрошення до Академії наук. Ця подія, казав слідчому, надала життю винятково наукового інтересу. Імпульси до політичної праці ніколи не були сильними, а на тлі досліджень геть зблідли. "Праці в академії не кидав навіть під час голодних років, віддаючи їй майже весь свій час і всі свої сили".
Роботи не бракувало. На початку 1920-х із колегами – Агатангелом Кримським, Сергієм Єфремовим, Марією Грінченко та іншими – почав укладати "Російсько-український словник", знаний як "Академічний". Взялися за обсяг, досі не знаний українському словникарству. Дійшли до літери "П". Працював над розділом "скрипниківки", тогочасного правопису.
Слідчі закидали Ганцову контрреволюційну роботу. Той нічого не розумів. Спілкування з колегами вважав сповненим "відвертости". Як і всі, часом зачіпали політичні теми: голодне існування на академічному пайку, чутки, що все найліпше іде в Москву, убивство Симона Петлюри, яке "ставили на карб більшовикам", арешти. Дізнавшись про розмах діяльності СВУ та її учасників, дивувався:
– Ніхто ніколи й словом про неї не обмовився.
Про те, що Ганцов був на засіданнях підпільників, свідчив Сергій Єфремов.
– Нащо ви так говорите, якщо мене там не було? – якось спитав того.
– Та хіба ви не знаєте, що ніякої СВУ також не було?
Чекісти шукали зачіпок. Вирішили, що під час закордонного відрядження той був зв’язковим між СВУ й українськими емігрантами. Тоді Ганцов працював у німецьких університетах, в інституті при Сорбонні в Парижі, взяв участь у лінгвістичній конференції в Гаазі. Був у захваті, хоч на півторарічну мандрівку держава виділила йому 1250 карбованців – приблизно 640 доларів. Довелося позичати гроші.
Справа стрімко поповнювалася "зізнаннями". Інтелігентна мова в окремих протоколах, вочевидь, які писав хтось інший, скочується до банальних канцеляризмів. Національний рух ставав "петлюрівсько-націоналістичною ідеологією", зникали закінчення "и" у словах.
Отож брав участь у контрреволюційному братстві, вів розмови антирадянського характеру, бачився з ворожими емігрантами, збирав гроші на їжу репресованим. Ще – переховував Сергія Єфремова. Власне, мав "ролю можливости його нелегального перебування в Києві". Після поразки УНР той п’ять місяців мешкав у музикознавця Дмитра Ревуцького. Ховався під прізвищем Ігнатенко та довгими бородою й волоссям, доки більшовики на прохання Академії наук не дозволили йому повернутися і працювати. Іншу кімнату тієї квартири займав Ганцов.
Вини не визнав. Отримав вісім років ГУЛАГу. Покарання відбував на Соловках. Мав вийти на волю в серпні 1937 року. Але несподівано отримав ще один термін – ще вісім років за ту саму справу. Ганцов – один із небагатьох, кого оминув терор 1937-го, коли почалися криваві розправи над інтелігенцією у Сандармоху. Його справа, ймовірно, випадково зависла.
Писав скарги, просив переглянути його справу. Відповідь: "Причин для перегляду немає". Почалася Друга світова війна. Батьківській дім у Чернігові згорів. Вогонь знищив і бібліотеку, яку родичі завбачливо перевезли з Харкова – щоб не пропало. Другий термін скінчився влітку 1946-го. Мусив ще чекати "особливого розпорядження". Записав втрати: 17 років і 4 місяці.
Йому обіцяли роботу в інституті мовознавства Академії наук в Москві – бо ж вчилися на його роботах. А наступного дня попросили вибачення – мусять відмовити. Його прізвище стало табу, СВУ залишалася на нім клеймом.
Поза штатом знайшлося місце в мовному інституті в провінційному Александрові. Попрацював пів року – і знову арешт. Слідчий поклав на стіл справу СВУ і ставив запитання, на які 20 років тому вже відповідав. Як "соціально небезпечного" його вислали етапом до Красноярська, а відтак пароплавом по річці Єнісей у поселення Караул. Без кінцевого терміну. Працював там бухгалтером.
Дозволили повернутися, коли помер Сталін. Поїхав до рідного Чернігова й залишився там. Добився невеликої пенсії, другий термін таки визнали незаконним. Про перший – нічого.
– Уже в роках дядько Сева хотів написати спомини, – розповідає Ніна Міщенко, двоюрідна онука вченого. – Але не мав умов. Йому краще працювалося вночі, а від увімкненого світла не могла спати його сестра, моя бабуся.
Жінці 80 років, живе в Чернігові. Вже не охоча багато говорити, має слабку пам’ять. В минулі роки її спогади записала журналістка Олена Махотко.
Ганцов мешкав у невеликій однокімнатній квартирі зі старенькою сестрою та Оленою, племінницею його дружини. Про дружину відомо небагато: філологиня, слухала у Львові лекції Грушевського та Франка. Її також арештували в справі СВУ, але на загальний процес не відправили. Загинула в таборах.
Книги в тому помешканні були повсюди – на стелажах, на стільцях, на підлозі. Словники, Чарльз Дікенс, Джек Лондон, ювілейний двотомник Котляревського, Адам Міцкевич, старезний перший том словника, над яким працював Ганцов.
Ніна Міщенко запам’ятала дядька добрим, ввічливим інтелігентом старого ґатунку. Він допомагав сусідським школяркам з англійською та німецькою. Ще володів італійською та польською, вчив східні мови. Попри вік, його й далі періодично викликали до КДБ.
Всеволод Ганцов марно хотів забрати собі праці, вилучені під час обшуку. Якщо кілька з них, як-от "Клясифікація українських говорів" чи "Характеристика поліських дифтонгів", були опубліковані, то шість робіт – написані від руки в одному примірнику. "Перев’язані запилені теки" тримали в архіві КДБ.
Продовжував писати наукові статті, досліджував автографи Шевченка. Року 1956 його запросили почесним гостем на мовознавчий з’їзд в Ужгород. У коридорах називали "воскреслим навчителем". Після виступу Ганцова зала п’ять хвилин безупинно оплескувала. Але ніхто так і не зміг випрохати для нього місця в науці.
На своє 80-річчя безперестанку приймав телеграми. Їхні тексти показує Олександр Олійник, з яким зустрічаємося в парку, неподалік будинку Ганцова. Науковець Федот Жилко вітав "патріарха українського мовознавства" й посилав "доземний уклін". Схоже писав Борис Антоненко-Давидович, прибравши другу частину прізвища – для конспірації. Декан філологічного факультету з Ленінграда надсилав вітання від університету. Директор білоруської Академії наук написав: "Лінгвісти добре знають, пам’ятають і цінують ваш великий внесок в українське та білоруське мовознавство". "Найвидатнішим українським мовознавцем" називав ювіляра літературознавець Євген Кирилюк.
Його реабілітували через 10 років після смерти. Олійник із колегами добився, щоб на будинку Ганцова повісили меморіальну таблицю. А під час декомунізації у місті з’явилася і вулиця імені науковця – так перейменували вулицю Жовтневу.
Коментарі
Дописати коментар