Мистецька Чернігівщина: Курінська Наталія
За словами дівчини, після закінчення школи перед нею стояв вибір між трьома університетами, але доля відправила її навчатися до Національного педагогічного університету імені Драгоманова. «Я не можу сказати, що я аж так хотіла бути педагогом. Я хотіла пов’язати діяльність із творчістю, ну, і з малюванням теж. Я хотіла здобути академічну освіту художника.
У мене на вибір було три виші – архітектурний, КНУБА, Київський національний інститут архітектури, містобудування і будівництва, потім Бойчука – декоративно-прикладного дизайну, а також Драгоманова. Тобто, по суті, якщо вибирати серед цих трьох вишів, до Драгоманова я найменше хотіла вступати. Бо мені здавалося, що там база буде слабша, ніж у Бойчука. І дійсно, мені здається, що якщо ти хочеш бути митцем, треба йти до Бойчука, бо там більший цей напрям: і сакральне мистецтво, і дизайн, і все. Тобто дуже гарна база в цього університету.
Водночас у Драгоманова я потрапила на молоду кафедру, де менше викладали методику, а більше – художні дисципліни. Тобто в нас була і структура, і академічний живопис, і академічний малюнок, композиція, дизайн, історія мистецтв, історія костюма була. У нас завкафедри вела історію костюма, історію мистецтв. Це були найцікавіші пари. Ми, звісно, спали під фільми про художників, але однаково це було дуже цікаво. Я задоволена навчанням. Першочергово я була трошки засмучена, що не вступила туди, куди хотіла. Але студентські роки дуже класні. І згадую їх із великим задоволенням. І я все-таки дотримуюся думки, що якщо я туди потрапила, отже, мені туди треба було. А все інше можна набути, і загалом займатися вже самоосвітою та здобувати потрібні навички», – розповіла Наталя Курінська.
За словами майстрині, малювати вона почала ще з самого дитинства, її навчав дідусь. Художником також був і прадідусь Наталі. «Прадідусь займався розписом Почаївської лаври. А дідусь вчив мене малювати з дитинства. В нього не було правої руки, бо воював під час Другої світової війни. І через це, звісно, ускладнилося його життя, він перестав малювати на якийсь час. Мені здається, що навчаючи мене малювати, він якось компенсував свою неспроможність це робити. Я пам’ятаю, що витримка в дідуся була просто найбільша», – додає Наталя. Пізніше батьки побачили зацікавленість дівчини малюванням і віддали її до художньої школи. І ось коли настав час вибирати університет, вона вибрала те, що пов’язане з малювання.
Також із найтеплішими емоціями Наталя Курінська згадує студентські роки та життя в Києві, адже була змога відвідувати дуже багато вистав у театрі, виставок і культурних заходів загалом. Окрім того, Наталя проходила практику в дитячому таборі, де з колегами розписували корпуси. «Я і вожатою працювала, й оформлювачем табору, і ми корпуси розписували з дівчинкою. Тобто була і творча робота, і гуртки там викладали. Там було дуже багато комунікації з різними відповідними групами дітей. Мені здається, що робота з дітьми дуже складна, бо вона виснажує емоційно, але вона водночас і дуже класна, і ти теж насичуєшся через дітей. Це дуже цікаво завжди, бо діти ще не «замилені» у сприйнятті дійсності, вони дуже зацікавлені в тому, щоб сприймати життя, вони хочуть усе спробувати. Мені здається, багатьом дорослим цього бракує. Загалом із дітьми цікаво не тільки саме малювати, розвиватися, з ними узагалі цікаво грати, бо вони в принципі будь-яку діяльність можуть перетворити на гру. А ще педагоги вважають, що ігрова діяльність – це найкращий спосіб донесення різних знань до дітей, бо вони краще засвоюють через гру. Це для них зрозуміліше», – додає дівчина.
Уже після закінчення вишу Наталя Курінська мала багатий досвід на різних роботах: від розпису стін у грузинському кафе до роботи в дитячому садочку. Однак найулюбленішою справою Наталя називає роботу на різних мануфактурах, які займаються виготовленням хендмейдових речей, зокрема блокнотів, бокалів, хустинок і т.п. «У Чернігові я працювала на дівчинку, яка займалася розписом скляних виробів. Ми з дівчатами розписували їх вітражними фарбами. Потім їх запікали і продавали на Етсі. Потім друга мануфактура в Олени Мисник, яка розробила бренд закладок для книжечок. Я займалася розфарбуванням цих закладочок. Також я працювала на бренд «Кокон», вони виготовляють ігрові будиночки для дітей – на каркасі дерев’яному та задраповані тканиною. І моя робота полягала в нанесенні малюнку на цю тканину. Мені завжди було цікаво працювати саме в таких хендмейд-майстернях, адже я взагалі дуже люблю ручну роботу. А ще самостійно я займалася виготовленням блокнотів. Спершу це просто було таке захоплення, подивилася на Ютубі, як це робиться, та почала робити. Якось вирішила спробувати продавати свої блокноти на ярмарках у місті. Коли встановила ціну 350 гривень, мені здавалося, що це дуже дорого і що дешевше купити в канцелярському магазині. Але люди все одно купували в мене, це було дуже приємно, адже містяни розуміють цінність ручної роботи», – розказала майстриня.
У перші тижні повномасштабного вторгнення Наталя виїхала на захід України. Спочатку плела маскувальні сітки, а потім купила тканину та почала вишивати сорочку. За словами Курінської, це своєрідна заспокійлива медитація.
Зараз же Наталя Курінська шиє власний одяг. «Я пішла на курси швачок для початківців. Зазвичай я робила і домашнє завдання, і потім ще паралельно вдома відшивала таку саму річ, аби було більше практики. Зараз шию футболки, які коштують дорожче, ніж у масмаркеті, але вони й більш якісні, з хорошої тканини. У майбутньому, думаю, що хотіла б нанести на них принт, можливо, навіть власні малюнки. Зараз я приймаю замовлення і на футболки, спортивні костюми, льняний одяг. Шила для офіціанток із ресторану «Велюров» робочі сукні.
Зараз я зацікавлена реалізувати себе в одязі, аби пов’язати якось з українською культурою, використовувати якісь орнаменти для друку на футболках. Мені дуже вабить символ дерева життя, він багато де використовується, особливо на рушниках, вишиваних сорочках. Я хочу зробити футболки з деревом життя, щоб теж була комбінація одягу з чимось традиційним. Коли почала шити футболки, захотіла вишити прапор і колоски намалювати, адже це символи, які дуже зрозумілі. І взагалі мистецтво – це про те, що тобі не треба нічого казати, ти все бачиш сам. Тобто туди закладений сенс», – пояснює Наталя.
Повномасштабне вторгнення вплинуло на всіх людей по-різному, а ось на митців – особливо: «Митець – це взагалі людина, яка більш тонко стримає енергетичний світ. Чому, наприклад, художники вивчають історію мистецтва? Історія мистецтва безпосередньо пов’язана через віки з історією подій, які відбувалися, адже всі важливі події відображалися в мистецтві. І творчі люди переосмислюють те, що відбувається, та виливаються у своїх творах.
Особисто я відчула: все, що я можу зробити, не є важливе. Все одразу нівелювалося. І я дуже довго перебувала в цьому стані, мені здається, що я досі не до кінця з нього вийшла. Першим було відчуття провини, що я в безпеці, а мої рідні – в небезпеці. Звісно, я розумію, що в той час мені здавалося, що я роблю недостатньо, і зараз мені здається, що я тоді робила недостатньо». Цікаво, що саме з повномасштабним вторгненням Наталя захотіла народити дитину, хоча раніше не мала й думки про це. Також Курінська мріє дозбирати власноруч вишиту сорочку та навчитися робити ліжники, як на Закарпатті. «Я вважаю, що ці бажання пов’язані з тим, що мені хотілося якісь речі, які про Україну. Саме матеріальні, вироблені в Україні та про Україну, про її цінності. Однак я все-таки більше схиляюся до думки, що нам треба навчитися жити в умовах війни. Тому що незрозуміло, як довго ми тут живемо. Адже, по-перше, в мене немає цієї крапки, після якої я щось зроблю. Треба зараз зробити насправді. Треба жити зараз, а не думати про те, що я зроблю потім. А ще класна дуже пісня у Джамали, що коли закінчаться війни, коли стихнуть гармати, ми всі на вулицю вийдемо і будемо разом співати. І оце й усе», – зазначила Наталя Курінська.
Коментарі
Дописати коментар