Історії Воїнів: Шиш Олексій
«24 зранку я встав, як завжди, і збирався йти на роботу, – згадує ранок початку повномасштабного вторгнення Олексій. – Та мама сказала, що російські війська вже вторглися на Чернігівщину і що почалася повномасштабна війна. Перше, що ми вирішили зробити з батьком, – заправити машину. Приїхали на заправку – а там кілометрова черга. Вистояли, заправилися і поїхали додому».
Вже після обіду з їхнього села почали везти по повістках хлопців до військкомату на Чернігів. Поїхав і Олексій, проте добровольцем.
«Я не міг залишатися вдома, – говорить захисник. – Як так, коли така орда суне на нас. Звісно, мати не хотіла відпускати, казала: почекай повістки, якщо прийде – підеш. Батько теж був проти, але ж він прекрасно розумів, що не переконає мене лишитися. Потім батько сказав, що піде, а я щоб лишився. Та я твердо сказав, що він лишається вдома, а я йду! Кожна матір і батько проти того, щоб їх діти воювали, але що ж тут поробиш. Коли в країні війна, ми зобов’язані стати на її захист. Я не військовий, але я проходив строкову службу, приймав присягу, тримав руку на серці і клявся захищати рідних, народ України і нашу державу. Чи міг я вчинити інакше? Ні, не міг!»
Бронетехніка, авіація, міномети, танки, артилерія… – увесь ворожий арсенал перераховує «Мольфар», згадуючи бої на «Яцево».
«Декілька днів, поки формувався наш батальйон, ми були в Чернігові, а потім почали нас відвозити на оборону «Яцево»-Новоселівки, – розповідає Олексій. – Наш взвод з 15 чоловік потрапив на позиції біля кладовища «Яцево». Бомбили там кожен день, кожну ніч. Виїжджали танки, прямою наводкою били по бліндажах, хатах, гаражах. Дрони ворожі літали і корегували їхню артилерію. Вони били в кожну хату прицільно. Жорстко накривали мінометами постійно, били квадратами. Потім підключилася їхня авіація. Ми постійно міняли позиції. Спершу жили в гаражах, потім по хатах, та дрони літали постійно, дивилися, де ми. Йдеш в караул нормально, приходиш – немає хати. І знову шукаєш нове місце для ночівлі, бо те вже розбите. Я не знав, який місяць, число і день. Мобільного зв’язку не було, росіяни глушили. Рації у нас з’явилися лише в кінці березня, тож комунікація була така собі. Це зараз ми вже повністю укомплектовані. А тоді, це все на голому ентузіазмі.
Спершу нам підвозили їсти нормально, потім, коли обстріли посилювалися, то вже такого постачання не було, бо доїхати важко. Бували дні, коли нам давали 5 літрів води, одну пачку цигарок на двох для тих, хто курив, і по дві сосиски. По-різному було. Раз сиділи в погребі в людей, коли були обстріли сильні. І їсти хотілося, а не було нічого, то і картоплю сиру гризли. Адже вогонь розпалювати не можна було, щоб не викрити себе. Вже з часом на грубі варили картоплю. Воду ходили брати технічну в бочках, які стояли на будматеріалах на «Яцево». Довго ми туди лазили, поки росіяни не скинули туди бомбу. То того літака, коли він повертався, наші хлопці збили. Дуже гарно падала кацапська пташка».
Так сталося, що в підрозділ «Мольфара» потрапив його односельчанин Діма Лисенко, з яким вони були знайомі з дитинства. Хлопці постійно ходили разом на завдання. Та одного дня вони потрапили в різні групи і пішли на різні позиції.
«Того дня Стас, я і Костя пішли на один фланг, а «Лис» з іншою групою – на інший. Хоча я його просив піти зі мною, – розповідає військовий. – На «Яцево» в нас була бойова задача – дивитися бронетехніку ворога з правого боку, а побратими пішли ліворуч. В нас тоді не було зв’язку, не було рацій. Пам’ятаю, в той день по нам стріляли зі всього. І от ми сидимо на своїй позиції і бачимо, як з посадки на «Яцево» виїздить російський «Тигр». Рацій не було, то я вирішив бігти до наших і сказати, що ворог виходить з того флангу. Прибіг на сусідню позицію – а там немає нікого. Позиція розбита. Дивлюсь – вже на горі «Тигр» стоїть і починає по мені працювати. Мій побратим «Йожик» за декілька днів до цього викопав «секретку» – бліндаж маленький на горі, який замаскували під смітник. І саме вона мене в той день врятувала. Я в ту яму заплигнув, а «Тигр» лупашить. Там крупнокаліберна зброя, то берези довкола просто сікло. І коли він затих – може, перезаряджалися – я вискочив і побіг до своїх. Сказати, що страшно було, – ні. На адреналіні якомусь все відбувалося, та й взагалі наче в якомусь фільмі про війну. Напевно, не усвідомлював, що все насправді, все зі мною відбувається.
Коли я прибіг до своїх назад, сказав, що там вже наших немає, то ми прийняли рішення відходити з тієї позиції низом. Вийшли до озера, і вже там стояли наші. Я дивився на всіх і не бачив Діми. Побачив «Лаборанта», питаю: де Діма? Кажуть: там, – і показують рукою у бік, де він лежав. Підходжу ближче, а він мертвий. Уламок влучив у потилицю. І це при тому, що він постійно ходив у касці, а того дня, в ту хвилину чомусь її зняв. Це дуже важко, коли помирають побратими, друзі».
У тому бою підрозділ «Мольфара» втратив і свого командира. Його «зняв» ворожий снайпер. Та про це вони дізналися лише на наступний день, коли відбили назад свої позиції.
«Наступного дня командування прийняло рішення відбивати втрачену позицію. Ранком на підкріплення приїхав танчик. Коли йшли, побачили вбитого командира взводу нашого, в нього поцілив снайпер. По нас в цей час почався обстріл з танка. Нашого танка підбили, та ми відбили свої позиції. Тільки почали знову відкопувати – відразу прильоти, – говорить «Мольфар». – Я запропонував командиру вибрати іншу позицію, бо ця в них була вже пристріляна, гатили по ній добряче. Він каже: вибирайте, але щоб вона підходила, – і назначив мене старшим групи. Ми з хлопцями дивимося довкола, бачимо розбиту хату. Проте біля неї стояв металевий паркан, а у воротях осколками вибиті досить великі дірки, з яких все добре було видно. Крізь них ми бачили церкву, дорогу з обох боків. І плюс в тому, що був якийсь навіс, нас не могли бачити ворожі «пташки», а ще у тому дворі була оглядова автомобільна яма, де у разі необхідності можна було сховатися під час обстрілів. Привели командира «Хороброго», показали, він схвалив. Так ми просиділи там декілька днів».
«14 березня був важкий день – мій День народження. Морально він був важкий, а фізично він був такий самий, як і попередні. Просто не хотілося померти в той день, у який народився, – говорить Олексій. – І ці думки з’їдали. У мене не було броні. Взагалі мало в кого була своя броня. Дві каски і два броники були на посту – прийшов, одягнув, а коли змінюєшся з караулу, то передаєш її тому, хто заступає. І на день народження побратими-контрактники подарували мені броню – каску та броник. Пам’ятаю, в той день вони поїхали кудись і привезли мені броню. Хоч не нову, але все ж свою. За такий сюрприз я вдячний їм, бо на той час це був найцінніший подарунок.
На війні найголовніше – бути впевненим в напарнику, який стоїть поряд. Бо моє життя залежить від нього, так само і його життя. І я впевнений, що ті друзі, які знайшлися під час бойових дій, – вони назавжди. Це – найсильніша дружба».
Військовий пригадує, як одного разу намагалася пройти ворожа ДРГ, але у них не вийшло – українські військові їх зупинили.
izpobrat1«У нас була одна позиція нагорі, чиста рівнина і посередині викопана траншея. І одного вечора я не пішов на ту позицію, було якесь погане передчуття. Там відкрита місцина, немає де сховатися в разі чого. Я відмовився йти, і мої побратими мене підтримали. Того вечора не пішов ніхто, – згадує Олексій. – І цим рішенням ми врятували собі життя, це точно. Адже на ранок виявилося, що нас там чекала ворожа ДРГ. Троє російських військових, які чекали в засідці і самі себе видали, бо хтось із них подивився в телефон, котра година.
Караул у нас мінявся щоденно в 21.45. Хлопці, яких ми мали зміняти, прийшли до нас подивитися, чого ми не йдемо, але назад на ту позицію вже ніхто не пішов до ранку. Ворожа ж ДРГ чекала, коли мінятиметься караул, і о 22.00 один з них вирішив подивитися час, бо ніхто не приходив заступати. Вони ту групу не чіпали, бо хотіли відразу побільше покласти, а вийшло так, що їх поклали».
Загалом військовий згадує, що росіяни на «Яцево» дуже добре окопалися. Їх навіть після звільнення Чернігівщини там знаходили.
«Ми ходили від паркану Яцево по доріжці до церкви і бачили їхні окопи, – говорить Олексій. – Саме кладовище і церкву на ньому вони теж обстрілювали постійно. Купол церкви на моїх очах знесли, вистріливши прямою наводкою з танка. І, до речі, в підвалі цієї церкви тривалий час ховалися місцеві люди, дітей багато було. І якимось дивом вони всі виїхали за день до того, як кацапи розбили церкву. Загалом російські танки працювали за розкладом: о 6-й ранку й о 6-й вечора. Кожного дня виїздили: відпрацюють – і відкатуються назад. Одного разу 22 постріли танк зробив у наш бік і поїхав собі».
Натиск російської армії вдалося утримати силою волі і міцності українського духу, а ще – безмежною любов’ю до своєї Батьківщини, – переконаний захисник.
«На оборону Чернігівщини стали не лише військові, але й звичайні люди, які ніколи не мали справи зі зброєю. Прийшли за покликом серця. Йшли захищати рідну землю, не думаючи, виживуть самі чи ні», – говорить Олексій.
Коли росіян вигнали з Чернігівщини, після «Яцево» хлопцям дали три дні відпочити, а потім відправили на оборону північних кордонів.
«Пам’ятаю той день, як нас змінили на позиціях після відходу кацапів, – згадує Олексій. – Відвезли кудись на «Чезару», і вже там ми могли помитися, відіспатися, зігрітися і нормально поїсти. Оце було щастя».
За оборону міста Олексія Шиша (позивний «Мольфар») нагородили нагрудним знаком «За зразкову службу».
Після 40-денних боїв за Чернігів і невеликого перепочинку хлопців з 21-го батальйону відправили на укріплення північних кордонів, де вони несли службу півроку. А в жовтні 2022 року їм запропонували поїхати на Схід. І вони поїхали. Та навіть не очікували потрапити туди, куди потрапили. І війна під Черніговом виявилась не такою страшною порівняно з тією, яка була на околицях Бахмута.
«Півроку ми були на обороні наших північних кордонів, після цього вирушили на Бахмут. Туди нас поїхало близько половини роти, – розповідає «Мольфар». – Коли їхали, то нам сказали, що ми в підмогу 30-ці (30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького, – Авт.). На «нульову» позицію нас заводили вночі. Ми не бачили, куди йдемо, що навколо. Сказали не брати нічого зайвого, лише по пачці цигарок, по дві банки тушонки, воду і автомати. Все інше обіцяли підвезти. На ранок, звичайно, від побаченого були шоковані, бо там було не так, як під Черніговом. «Яцево» – то були квіточки. В Бахмуті від нашого окопа ворог був за 150-200 метрів. Їх видно, чутно. Постійна стрілянина і повний окоп води і грязюки. Я питаю у хлопців з 30-ки: «Куди стрілять, де наші?» У відповідь: «Стріляй куди хочеш, далі не наші».
Росіяни там як миші, як таргани лізли. Місцевість зовсім не така, як у нас. У перший день через це ми багато БК (боєкомплекту, – Авт.) марно відпрацювали. Наша позиція – і далі терикон, а кацапська гадина десь лежить і просто стріляє, а через місцевість таке відчуття, що стріляють зовсім поруч. Ми ж не знали в перший день, теж стріляємо у відповідь. А тоді Іван, військовий з 30-ки, який був з нами там, каже: хлопці не тратьте БК. Вони спеціально роблять, щоб наш БК закінчився швидко. Адже по новий БК треба було йти на гору, а там територія прострілювалась ворогом, і ми були, як зайці в тирі. І так ми вчилися, бо там зовсім інша війна, не така, як тут була. Коптери кацапські просто висять над тобою і закидають вогами або артилерія їх, або танки. Пам’ятаю, як в окоп прилетів ворожий «ПТУР», він вткнувся в бруствер і ми вже прощалися з життям. Та пощастило, він пошипів і все. Я взагалі скидаю капелюха перед воїнами 30-ки. Вони просто леви, стільки стояти на тих позиціях. Справжні воїни, герої.
Коли 30-ка вийшла, ми лишилися самі, а на ранок вийшли ще наші хлопці. Ми не могли бігати туди-сюди, ми мали стояти на своїх місцях, бо дірки тоді не закриті в окопах і кацапи швидко заповзали туди. Вони ж я не знаю під чим. Ти їх відстрілюєш, а вони лізуть і лізуть безперестанку.
Деякий час командиром роти був Ігор Миколайович, ми з ним боронили Чернігів. Коли я його вперше побачив, то зразу зрозумів, що це людина сильна духом, енергетично сильна, незламна, і мені навіть не було страшно. І з перших днів наш командир, позивний «Сармат», на власному прикладі показав, що боятись повинні вони, а не ми, і що ми сильніші за росіян, навіть не дивлячись на перевагу в живій силі і озброєнні. Бути командиром – це не тільки накази віддавати, а й приймати важкі рішення, бо ти несеш відповідальність за особовий склад».
Під час боїв головне – щоб поблизу був товариш, який не підведе. Олексію з цим пощастило, бо його побратими завжди підставлять плече.
«У Бахмуті я знайшов брата по духу – Олександра, позивний «Боцман». До Бахмута ми всі воювали у різних місцях Чернігова – я на Яцево, він у Новоселівці, – говорить Олексій. – І коли ми працювали в парі, виник такий зв'язок, що я з одного лише погляду розумів, що він хоче сказати мені. І, йдучи вперед, я знав, що він мене прикриє.
По воду і їжу ходили по черзі, бо йти далеченько, а місцями дорога прострілювалася ворогом. Там взагалі з водою проблема, її постійно не вистачало. Їсти не хотілося, а от пити – так. Настала наша з побратимом «Боцманом» черга. Пішли, взяли воду, сухпай, і коли верталися, присіли на хвилину покурити і пішли далі. Підходимо – а по нашому окопі прилетіло, пилюка стоїть стовпом, хлопці біжать, кричать – командира нема. Виходить, аби покурити не зупинилися, то й ми б там були.
І ми побігли з «Боцманом» на свої позиції, а там командир нашого відділку Костя Тур – мертвий. Я підходжу до нього, перевіряю пульс, а його немає. Це людина, яка ніколи не боялася і не панікувала. Він завжди посміхався, що б там не було, і тим самим підіймав і нам настрій. І що мене вразило: навіть мертвий, він посміхався… У нього лишився маленький син, на той момент йому було лише 3 місяці. Хочеться це все забути, як страшний сон, та це неможливо. Хто не бачив війни, той не зрозуміє ніколи цього стану. Коли пів години тому стоїш з товаришем, жартуєш, ділиш із ним один пайок на двох, а потім мить – і його немає. Це дуже важко, але ми завжди пам’ятатимемо полеглих побратимів. Усі вони – герої.
Коли ми заходили на нульову позицію, то говорили, що ми тут на три дні – і нас змінять. Та ми там пробули дев’ять днів. І майже відразу після нашого відходу ту позицію просто почали закидати з вертольота пелюстковими мінами, і позицію змішали з землею».
Після цього підрозділ ніс службу на Бахмутському напрямку, але вже на другій лінії оборони. І десь через місяць хлопців повернули на Чернігівщину. Та, на жаль, не всіх.
«Багато поранених було, були й убиті, на жаль, – зі сльозами на очах говорить «Мольфар». – Товариш мій Саша Гнатюк (позивний «Лаборант»). Ми з ним були всю оборону Чернігова на «Яцево» пліч-о-пліч. Дуже начитана, вихована, розумна людина. Він завжди був поруч, і я вдячний йому за все. На жаль, з Бахмута Саша не повернувся – вважається зниклим безвісті».
«З тими хлопцями, якими пройшли бої за Чернігів і Бахмут, ми стали як одна сім’я. Ця дружба залишиться назавжди. Ми пліч-о-пліч йдемо, і якщо ти впав, то кожен подасть руку, бо брат брата не залишить в біді. Підтримка побратима і впевненість у тому, що він тебе не залишить у будь-якій ситуації, дорогого варта. А от у «свинособак» такого немає, немає духу єдності. Вони навіть своїх поранених просто переступали і йшли, не надаючи допомоги, я вже не говорю про 200-тих. Тих взагалі ніхто не забирав, так і лишалися гнити на нашій землі.
Сьогодні доля звела різних людей за віком, поглядами на життя, в одну велику дружну сім'ю. Всі наші військові об’єдналися заради однієї цілі – вигнати ворога з рідної землі.
«Звичайно, нас менше по кількості, ніж росіян, але ми всі стали одним цілим. У нас одна мета і одна мрія на всіх – очистити рідну землю від російської нечисті, – говорить Олексій. – І це ціле – не по зубах росіянам. Адже сьогодні вся країна бореться проти ворога, незважаючи на вік, професію, статки. Під кулями неважливо, ким ти працюєш у мирному житті, на якій машині їздиш і в якому будинку живеш. Тут ми всі рівні, і всі з однією метою і з ненавистю до загарбників. Я впевнений: ми переможемо, бо в єдності наша сила, а правда на нашому боці».
Коментарі
Дописати коментар