Магдебурзьке право на Чернігівщині

 Магдебурзьке право прийшло на Чернігівщину доволі пізно – лише у 20-тих рр. XVII ст. Виключенням можна вважати Прилуки (1582 р.), але це місто до Сіверщини не належало, у зазначений період благополучно перебувало у складі Речі Посполитої, її Київського воєводства (частини, що відома як Вишневеччина). А от Чернігів та переважна більшість історичної Чернігово-Сіверщина на самому початку XVI ст. попали під владу Московії, причому в доволі шахрайський спосіб –  князі Іван Шем’ятич та Семен Можайський, що втекли від Івана ІІІ та отримали землі від Великого князя литовського, вирішили повернутися до свого попереднього володаря (разом із землями). Утриматися в своїй державі тоді вдалося лише Любечу та Остру. Тож місцева шляхта недолюблювала московітів та за першої слушної нагоди чинила опір. 1562 р. остерський староста Федір Кміта навіть брав в облогу Чернігів, йог військо билося під ще одним українським містом – Стародубом.

Нова можливість трапилася під час так званої Великої Смути в московській державі на початку XVII ст. 1604 р. Названий Дмитрій (Лжедмитрій І) влаштував змагання за московський трон та здобув його не в останню чергу за допомогою севрюків – мабуть, попередня влада добряче допекла місцевим. У листопаді зазначеного року чернігівці перейшли на його сторону, інші міста Сіверщини – так само. Більше того, мешканці нашого макрорегіну дали війську майбутнього царя чимало воїнів, які таки здобули Москву. Названий Дмттрій щедро віддячив – на двадцять років звільнив мешканців Чернігово-Сіверщини від податків. Після цього ніякого іншого володаря севрюки бачити не хотіли, доводили це збройно, чим добряче дошкуляли Москві (навіть після вбивства їхнього улюбленого царя). Фактично, московіти втратили контроль над цієї територією, натомість її опанувала Річ Посполита, точніше одна з її двох складових – Польська Корона.

Стан справ закріпився 1618 р., коли з`єднане військо Речі Посполитої та українських козаків під командуванням гетьмана Петра-Конашевича-Сагайдачного знову ледь не взяло Москву. На превеликий жаль, тоді не дотиснули. Натомість українці врятували претендента на престол (власне, царя у 1610–1612 рр., титулувався царем до 1634 р. – до укладання Поляновського миру) – королевича Владислава Ваза (майбутній король). Укладене 1 грудня Деулінське перемир`я передбачало поширення влади Речі Посполитої на Сіверщину. 

Повела себе нова влада мудро – проголосила податкові слободи років на двадцять (пільги дещо відрізнялися в залежності від місцевості). Таким чином вона продовжила традиції любого місцевими Дмитрія. Адміністратором Сіверщини (мало статус князівства або ж герцогства) став той самий Владислав. Приніс він із собою великий кукіш північно-східному сусіду – герб у вигляді двоголового орла (згодом використовувався для Чернігівського воєводства). Втім головними питаннями Речі Посполитої все ж таки були розвиток економіки та ствердження нових, прогресивніших засад управління прикордонним неспокійним краєм. Саме тому його батько, король Сигізмунд ІІІ Ваза, запровадив не лише пільги в оподаткуванні, але й магдебурзьке право. Його головна мета – розвиток території, що мав супроводжуватися приверненням більшої кількості людей.

Тож 1620 р. король своїм привілеєм надав магдебурзьке право Стародубу, можливо, Новгород-Сіверському (але документу немає), а 27 березня 1623 р. – Чернігову (далі – Ніжин, Борзна, Кролевець, Остер, Козелець…). Дата за григоріанським стилем, тож незмінна. Втім існує друга дата – 4 квітня того ж року. Так сталося тому, що перший привілей більше нагадує коротку декларацію, а в другому вже докладно описані процедурні моменти, його права. До речі, загальна опіку над містами Сіверщини доручалася королевичу Владиславу. Король також надав місту герб – у вигляді зображення св. Владислава «у латах убраного». Він залишався на міській печатці також за Гетьманщини.

Магдебурзьке право в Чернігові в перші десятиліття свого існування мало деякі обмеження. Війт як голова громади не обирався, а призначався королем, звідси військова назва – капітан (першим став Ян Куновський). Після появи в 1648 р. української козацької держави міщани самостійно обирали війта, починаючи з Яреми Полуботка (прадід чернігівського полковника та наказного гетьмана Павла Полуботка). Деякий час із під дії магдебурзького права виключалися євреї – їм взагалі було заборонено селитися на Чернігово-Сіверщині. Але перед повстанням Богдана Хмельницького ця заборона пішла в минуле. До того ж, в принципі, обмежувалися в праві голосу православні, але за умов Чернігова та Сіверщини дотримуватися цього на практиці було неможливо. Ще одна особливість – місцеві міщани не мали приймати під свою юрисдикцію «люзних людей» (тих, хто козакував та не платив податки). Втім, з огляду на прикордонний характер міста, головним завданням його мешканців була оборона – тобто у випадку ворожого нападу громадяни міста чоловічої статі, разом із урядовими солдатами, мали ставати на його захист.

В іншому місто дотримувалося засад наданого йому територіального станового (а саме – міщанського) виборного самоврядування. Вищим органом був магістрат, який очолював війт, разом із ним працювали заступники – бурмистри. Вони очолювали міську раду, відповідали за господарство міста, вели адміністративні та фінансові справи. Існували міська ради, що ухвалювала бюджет, інші важливі рішення (відповідно депутати – це райці) та міський суд – лава (лавники). Місце, де вони працювали, називалося ратуша (від німецького ратхаус – будинок рад). З часом з`явилася спеціалізація за напрямами – скажімо, хтось із райців відповідав за оборону, інший – за збирання торгових мит, ще один – за соціальну опіку, четвертий – за благоустрій та санітарний стан… До речі, зарплату тогочасні штатні посадовці не отримували – як правило, працювали на громадських засадах (мали від мешканців упоминки). Щоправда, на утримання війта таки були відрахування – не стала сума, а відсоток: якщо багатіло місто, то разом із ним – війт. Навпаки не можна. Гроші до міського бюджету надходили головним чином від податків із купців та ремісників (тих, хто володів нерухомістю в місті, власною справою), мит із торгівлі, оренди міського майна. Діяв принцип – податки збираються знизу, надалі визначений відсоток передавався державній владі на здійснення її функцій. Фактично, місто та держава вступали між собою в договірні відносини як рівні суб`єкти з окресленим колом взаємних прав та обов`язків. Для зовнішнього світу місто виступало в ролі колективного феодалу (воно навіть володіло навколишніми селами). За тогочасної правової системи це був єдиний спосіб, за допомогою якого можна було забезпечити внутрішню автономність територіальної спільноти.

З усіх владних інституцій Речі Посполитої магістрат – чи не єдина, що майже не змінилася за Гетьманщини (хіба що зникла низка обмежень). Так трапилося невипадково – обидві у своєї організації дуже нагадували республіку (буквальний переклад сполучення Річ Посполита), тільки одна – шляхетську, а інша – козацьку. За таких обставин місто теж виглядало як міні-республіка – тільки міщанська. Чернігівці прийняли це нововведення та гідно оцінили його привабливість, надалі – боролися за своє магдебурзьке право. Як територіальне самоврядування ліквідувала його російська імперська влада (1785 р.). Однак засади локальної демократії, що встигли прижитися, зрештою виявилися сильнішими.

Фото з архіву "Дня"

Володимир Бойко