Загиблі герої Чернігівщини: Мірошниченко Назар. Яловський Анатолій. Ляшенко Станіслав

На війні з російськими окупантами загинув захисник родом із Тростянця Мірошниченко Назар Степанович. Загарбники забрали життя воїна 3 травня на Донеччині.

З перших днів повномасштабної війни юнак став на оборону своєї країни. Так, 11 березня 2022 року він вирішив добровольцем приєднатись до Збройних сил України й був прийнятий до складу 247-го окремого батальйону 127-ї окремої бригади Сил територіальної оборони міста Харкова.

Рідні, близькі та друзі згадують Назара як доброго, чуйного і турботливого сина, брата і надійного друга. Молодий воїн відзначався своєю людяністю і щирістю, був справжнім патріотом своєї держави. Проте окупанти обірвали йому життя – і 22-річний Назар назавжди доєднався до Небесних військ України.

“Назар понад усе любив свою Батьківщину, рідне місто, мріяв повернутися додому з перемогою. Він до останнього залишився вірним військовій присязі, виявив стійкість і мужність при виконанні своїх службових обов’язків. Висловлюємо щирі, глибокі співчуття родині загиблого Героя”, – написали у міській раді.

17 березня 2023 року бойовий медик Президентської бригади імені Богдана Хмельницького 1 механізованого взводу 10 механізованої роти 4 механізованого батальйону військової частини А 0222, солдат ЯЛОВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ, 16.06.1984 р.н., в районі н.п. Веселе, Донецької області, вірний військовій присязі та українському народові, проявивши мужність і героїзм, стійкість і рішучість, внаслідок ворожого вогню отримав травми несумісні із життям. Побратими почули тільки його стогін. Він, навіть, нічого не крикнув і не сказав.

Спомин матері:

"Толя приїхав у відпустку. Приїхав на кілька днів. Ніколи не забуду, який він зайшов до хати. Був у військовій формі, стомлене обличчя випромінювало ніжну посмішку, а в руках був красивий букет квітів. «Мамо, як я радий вас бачити!». Теплий поцілунок і ці слова назавжди закарбувалися у моєму серці.

Це був вівторок. Я приготувала капусняк, Толя його дуже любив, напекла пиріжків, накрила щедрий стіл. Наступного дня закололи порося. Зібралися сусіди, рідні. Було 8 березня, весна тільки-но набирала обертів. Моя улюблена пора. Завжди так чекала весни, наче дитина, вірила, що от прийде весна – і все зміниться. Змінилось… Та весна назавжди попрощала нас із сином. Чи прийму її знову, чи полюблю її? Не знаю. Боляче. Просто дуже боляче, коли вже стільки часу не чую рідного голосу, рідних кроків, рідного сміху. Тихо… Коли не відчиняться більше двері – і в дім не зайде наш син: завжди усміхнений і водночас серйозний, завжди зібраний і такий близький, як колись в дитинстві… До болю…

Його очі… Тоді був дуже сонячний день. Пам’ятаю, як ми сиділи на кухні за столом, а він задумливо дивився у вікно. Сонячні промені виробляли неймовірні метаморфози з його зіницями. Вони набували різних відтінків – від темно-коричневого і зеленкуватого до кольору бурштину. А, може, то мені так здавалось… Бо я “малювала” його обличчя, його поставу на пам’ять, вдихала його. Як виявилось, навічно. Мені видається, що так роблять всі рідні вояків – вдихають їх поки вони поруч.

Чи відчувала, що ця зустріч остання? Ні, не скажу. Була тривога. Але вона не проходила вже, майже рік, стала – хронічною. Просто я знала, куди він іде: на війну. Хто проводжав своїх синів – той знає, як це. Але я вірила. Так вірила!.. І він мені пообіцяв, що повернеться. Так спокійно і твердо. І я йому повірила, бо Толя не вмів підводити, просто не здатен був на таке.

Нам із батьком залишалось хіба молитись, вірити, надіятись і любити свого сина, а ще – пишатись, що виховали справжнього чоловіка. Хоча ми чудово розуміли, що йде війна і в будь-яку хвилину з будь-ким там може статись непоправне… Та ми вірили в краще, свято вірили… Адже Толя завжди любив повторювати у відповідь на мої хвилювання за нього: “Ма, не хвилюйся, не плач! Я через 3 місяці знов приїду. Мамо, все буде добре”.

А потім були останні обійми, останні сплетіння поглядами очей, останній синівський цілунок…

21 березня пролунав той зловісний дзвінок, який розділив наше життя навпіл.

Дуже важко… Бо втрата найдорожчого сина, найкращого брата, коханого чоловіка, люблячого батька, вірного друга, надійного побратима і просто людини з великим серцем справді непоправна… Але Микола Петрович і Неля Миколаївна шукають порятунок насамперед у любові, яку залишив їм син. Її так багато, що вистачить до останку. Толя продовжуватиме жити, доки жива пам’ять про нього і його справи. А пам’ять вічна. Як і любов."

Ляшенко Станіслав загинув 18 травня 2022 року, коли вивозив тіла поранених та загиблих побратимів, яких просто не міг залишити…

З початком Революції Гідності та бойових дій на Сході чоловік пішов добровольцем. Згодом – на військову службу за контрактом у Збройні сили України. В 2017 – 2018 роках брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. В 2019-2020 роках також був безпосереднім учасником ООС в Донецькій та Луганській областях. Для нього військова справа була понад усе! Станіслав  свій вільний час від роботи приділяв удосконаленню питання військової теорії і практики у добровольчих формуваннях. Постійно навчався, підвищував свою майстерність разом з побратимами, для успішного виконання військового обов’язку. Неодноразово Станіслава запрошували у заклади освіти, в яких він проводив тренінги з військової справи, з надання першої допомоги та національно-патріотичного виховання для здобувачів освіти. Адже і сам був щирим патріотом своєї держави.

До повномасштабного вторгнення працював оператором газової котельні у Талалаївському ліцеї Ніжинського району Чернігівської області. Зі слів директора школи, за той короткий час, коли Станіслав працював у закладі, він був не просто оператором, а незамінним помічником. Його умілі руки бралися за найтоншу та найвибагливіших роботу, забезпечували життєдіяльність закладу в складних умовах будівництва. На роботі його поважали та цінували колеги за внутрішній спокій, відповідальність та готовність прийти на допомогу у будь-який час.