Загиблі герої Чернігівщини: Титкач Ігор. Минко Анатолій

Солдат Ігор Титкач народився 20 жовтня 1989 року в селі Спаське на Сосниччині. Закінчив Спаську школу I-III ступенів, після чого вступив до Сосницького професійного аграрного ліцею та отримав спеціальність "штукатур, монтажник гіпсокартонних конструкцій".

Протягом 2008-2009 років чоловік проходив строкову військову службу. Після початку повномасштабної війни знову долучився до лав ЗСУ. Був у складі військової частини А1910.

2 березня 2023 року під час виконання бойового завдання на Луганщині Ігор Титкач загинув. Поховали земляка на кладовищі села Якличі.

Анатолій Минко народився 23 жовтня 1984 року. У 2002 році закінчив Корюківську гімназію. Відслужив строкову військову службу та вступив до Державного вищого навчального закладу «Київський енергетичний коледж», обрав спеціальність «Монтаж і експлуатація електроустаткування електростанцій і енергосистем». Отримавши кваліфікацію техніка-електрика, закінчив навчання у 2008 році.

У Корюківці в різні роки Анатолій Минко працював на місцевій фабриці шпалер укладальником-пакувальником, електрослюсарем з ремонту устаткувань розподільних пристроїв АТ «Чернігівобленерго», охоронником в «АТБ». Після того, як його шлюб розпався, чоловік переїхав на Київщину і п’ять років працював водієм на одному з підприємств Обухова. Хоч і неблизько від дому, але завжди підтримував стосунки зі своєю єдиною донечкою Валерією. У грудні 2021 року повернувся в Корюківку, а за два місяці почалася війна.

Анатолія Петровича мобілізували до лав ЗСУ 27 травня 2022 року. Спочатку він ніс службу у роті охорони на одному з блокпостів у Корюківці, а згодом був направлений на Донеччину. Старший солдат Анатолій Минко був стрільцем-снайпером військової частини А2167. Третього березня 2023 року у результаті здійснення противником артилерійського, мінометного та обстрілу з танків і АГС українських позицій чоловік загинув від отриманих поранень, несумісних з життям. Це сталося поблизу міста Вугледар Волноваського району Донецької області.

Родина корюківчан Минків виховала двох синів: Анатолія й Андрія. Їхнього батька, Петра Петровича, не стало у 2013 році. Мама, 61-річна Людмила Федорівна, проживає сама в Корюківці. Андрій з сім’єю – в Олександрівці.

З різницею у три роки сини Минків зростали дружніми й дуже схожими зовні. Відмінні були тільки характерами. Анатолій набагато легше сходився з людьми, мав багато друзів і надзвичайно веселу вдачу, жартував і посміхався за будь-яких умов. Був майстровитим, любив подорожувати, риболовлю і тихе полювання.

- Толя був справжнім старшим братом. Навчав мене, підтримував в усьому, допомагав у різних життєвих ситуаціях, - з болем згадує 35-річний Андрій Минко. – Такий був, що ніколи й нікого в біді не залишить. Понад усе любив дітей: і свою доньку Лєру, і племінників, наших з дружиною дітей. Ділився планами на майбутнє. Хотів жити в Корюківці, тож почав робити ремонт у батьківській квартирі.

Востаннє Андрій Минко розмовляв зі своїм братом по відеозв'язку за день до його загибелі, 2 березня. Анатолій розповідав, що ворог постійно обстрілює позиції українських військових. Але духом не падав. Третього березня Андрій писав братові, проте відповіді від нього вже не було. Страшну новину про його загибель дізнався від свого однокласника, брат якого служив з Анатолієм.

- Толя загинув від потужного прильоту артилерії неподалік їхнього укриття, у результаті чого його повністю накрило землею, - розповідає Андрій Минко. – Я проводжав його, коли їх з побратимами відправляли на Донеччину, і сам забирав його тіло з моргу в Дніпрі. Міська рада надала транспорт, щоб доправити його в Корюківку.

Анатолія Минка поховали в Корюківці 8 березня. Цього скорботного дня віддати останню шану українському захисникові зібралися корюківчани й на площі Героїв, і біля будинку його матері по вулиці Бульварній. Рідні, друзі, однокласники й навіть незнайомі люди. Проводила в останню путь свого тата його 16-річна донечка-студентка зі своєю мамою.

Нагороджений Орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).