Історії Воїнів: Розсудовський Олександр

Неподалік моста через Білоус у Чернігові пря­мо над дорогою стоїть дубовий хрест. Поряд майорить український прапор, а також свіжі квіти — їх сюди прино­сять військовослужбов­ці 105-го прикордон­ного загону імені князя Володимира Великого. 28 березня 2022 року їхні побратими потра­пили тут у ворожу за­сідку. 25-річний Олек­сандр Розсудовський після цього дивом зали­шився живим...

Дивлячись на Сашка, мало хто здогадається, що йому довелося пережити. Цей вродливий усміх­нений молодий чоловік спортивної статури ще зовсім недавно вчив­ся заново ходити, прокидався вно­чі від кошмарів і не міг планувати навіть свого найближчого майбут­нього.

За фахом Олександр — вчитель технологій і креслення, однак після закінчення педагогічного уні­верситету працювати у сферу осві­ти він не пішов, а обрав шлях вій­ськовослужбовця.

- Із самого дитинства я мріяв стати прикордонником. Коли їздив малим із батьком на риболовлю, щоразу доводилось проходити пе­ревірку документів у прикордонни­ків, і я завжди дивився на них із за­хопленням. Тому після закінчення вишу одразу ж підписав контракт.

У прикордонній службі я вже чо­тири роки. Починав роботу з від­ділу прикордонної служби «Добрянка», де був інспектором-кінологом. Там у мене був чотирилапий побратим - бігль Крістал-Бель, натренова­ний на пошук вибухових речовин і зброї. Щоправда, служив я з ним недовго — після навчання в кінологічному центрі перейшов на служ­бу в управління загону.
Улюблена робота, кар’єрне зростання, мрії про щасливе май­бутнє... Усе це в одну мить зміни­ла війна.

— 23 лютого було остан­нім днем моєї відпустки, — згадує Олександр. — 24-го вранці я мав вийти на службу, однак близько 4.30 мені зателефонував оперативний черговий і сказав терміно­во прибути до військової частини. Кілька днів ми ще перебували на місці, а потім отримали наказ вису­нутися на околиці Чернігова. З то­го часу свій військовий обов'язок ми виконували за межами міста. Так і 28 березня вранці разом із побратимами машиною ми виїха­ли на завдання, але до визначеної точки так і не прибули — дорогою натрапили на ворожу засідку. Ма­шину раптово почали обстрілюва­ти спочатку зі стрілецької зброї, а потім із гранатометів. Вона загорі­лася. Метрів сто ми ще проїхали, а потім авто з'їхало в кювет і переки­нулося. Вибратися сам я не міг — осколками мені дуже поранило лі­ву ногу (як потім виявилося, пере­битими були велика і мала гоміл­кові кістки), на правій теж було на­скрізне поранення, але вже у стег­новій частині, там зачепило лише м'які тканини. Крім того, одна но­га у мене застрягла в машині. Звіс­но, пораненим був не лише я, а де­які побратими і взагалі, скоріше за все, вже були мертвими, однак то­ді не було зрозуміло, хто в якому стані. Один товариш допоміг мені витягти ногу, і я нарешті зміг тро­хи відповзти від машини в яр. По­ряд зі мною було ще двоє побра­тимів. Ми зайняли оборону прямо в тому яру і почали відстрілювати­ся. Оскільки йти я не міг, то підповз ближче до асфальту, щоб хоч якось через голову стріляти у ворогів з їхнього боку стрільба теж не затихала.

Так тривало до того моменту, поки в прикордонників не закінчи­лися набої...
— Кілька їхніх військових піді­йшли до нас. Забрали в полон тих, хто міг іти. Одного добили просто дорогою, бо спробував утекти. До мене ж впритул підійшов один із рашистів. Тільки тоді я побачив во­рога зблизька. Щоправда, обличчя в нього було закрите бафом. Бачив я лише очі. Думаю, що був він при­близно мого віку. Росіянин випус­тив мені в груди чергу з автомата. Ротом у мене пішла кров...

Вочевидь, думаючи, що вій­ськового він добив, росіянин пі­шов. Це і врятувало Сашка. Хоч пластини бронежилета і пошкоди­лись, свою функцію він виконав.

— На грудній клітці було чима­ло рваних ран через поколоті плас­тини, але кульових поранень не бу­ло. Одна куля потрапила в праву руку — пройшла наскрізь, — про­довжує Саша. — Добре, що свідо­мості я не втратив. Аптечка була при мені, тож після того, як рашисти з полоненими відійшли, я бинта­ми перев'язав собі обидві ноги і з останніх сил метрів на десять від­повз від палаючої машини вправо, у чагарник. Ліва нога неприродно теліпалася, біль був дуже сильним, але треба було, якщо в цій ситуації можна так сказати, тікати - вогонь уже доходив до мене.

Саме там, у чагарнику, Сашка і знайшла бригада медичної служби прикордонного загону.

- Я просто лежав у тому яру і раптом побачив на дорозі чоловіка із синьою пов 'язкою на рукаві, Зібрав усі сили і почав кричати. До мене одразу ж підбігли люди - чо­ловіком із пов’язкою виявився во­дій нашої санітарної машини. Поки ми їхали до лікарні, я був при сві­домості, говорив із нашими меди­ками. Потім пам’ятаю, як мене за­питували про групу крові, просили назвати номери телефонів близь­ких і як говорили, що одну ногу ме­ні доведеться відрізати. Далі були якісь уколи - і все... Прийшов до тями я вже наступного дня на лікарняному ліжку.

Багато в лютому-березні 2022-го було в нас поране­них. Та Сашка Розсудовського я запам’ятала чи не найбільше се­ред усіх, — каже начальниця ме­дичної служби 105-го прикорднниого загону імені Володими­ра Великого підполковник ме­дичної служби Ірина Комлева. — Це був дуже склад­ний випадок. Коли їхали до лікар­ні, він постійно повторював, що ми його не довеземо. Отут величезне спасибі колективу Чернігівської обласної лікарні! Дорогою я зателефонувала її головному ліка­рю Андрієві Жиденку і розповіла, якого важкопораненого ми везе­мо. Бригада лікарів зустріла нашу машину прямо у дворі. Як тільки ми відчинили двері нашого реанімобіля, Саші почали надавати допомо­гу — хтось розрізав одяг, хтось вво­див ліки. Коли ж сказали, що доведеться ампутувати йому ногу, я не витримала. Як могла просила ліка­рів зробити все, щоб врятувати йо­му кінцівки. Ці військові для мене як діти, а тут такий хлопчина, кіно­лог, ну як він без ноги?

Прийшов до тями я вночі й одразу ж почав очима шукати ліву ногу. Гпянув — на місці. Аж полег­шало, — посміхається Сашко. — Лікарі лише поставили мені апа­рат зовнішньої фіксації. До 2 квіт­ня я пробув в Обласній лікарні, по­тім мене перевели до чернігівсько­го шпиталю, а ще за два дні від­правили в Київ. Уже там і робили всі основні операції. Остання була в червні. Потім до серпня я пере­бував на реабілітації. Усі лікарі говорили, що я щасливчик. І це насправді так. Звісно, реабілітаціі проходила важко і довго. Найлегше було з грудною кліткою - рани на ній мені одразу ж позашива­ли, з рукою теж я вправився доволі швидко. Спочатку сам не міг навіть їсти (годували медсестри), потім призвичаївся робити це лівою рукою, далі ж розробив і травмова­ну праву. А ось ноги... Вчитися хо­дити довелося заново. Як дитині. Спочатку я ставав лише на праву ногу; коли ж нарешті зняли апарат зовнішньої фіксації з лівої і наклали гіпс, то ходив уже на милицях. І так важко було, а йде літо... Спека, від напруги постійно пітнієш, милиці натирають, та я був впевнений, що ходитиму. Старався, бо не хотіло­ся довго лежати, хотілося якомога скоріше додому, до рідних...

***
А на нього чекали не лише батьки, а й кохана Світлана. По­знайомились з Олександром вони незадовго до початку повномасштабної війни — 23 жовтня 2021 року. Друг Сашка був знайомий із дівчиною, тож вона запросила йо­го на свій день народження, а він, у свою чергу, попросив дозволу при­йти з товаришем. Знайомство вия­вилося доленосним. І саме Світла­на стала першою, кому Сашко по­дзвонив із лікарні.

— Із 24 лютого зі Свєтою і бать­ками я був постійно на зв 'язку. Що­правда, в батьків (у селі Петруші Ріпкинської ТГ. — Авт.) мобільний практично не працював. Щоб упій­мати сигнал, доводилось шукати якийсь пагорб. Тож ми щоразу до­мовлялися, коли я наступного ра­зу телефонуватиму, щоб вони знайшли місце, де є сигнал. Света ж перед вторгненням поїхала додо­му в Кинашівку (Борзнянська ТГ. — Авт.), тож із нею ми спілкували­ся постійно, коли була така змога. 27 березня я говорив із нею вос­таннє. А 29-го вранці попросив у медсестри телефон і набрав Све­ту. Розповів їй, що сталося, що я в лікарні, і попросив передати бать­кам, що живий. Вони навіть всти­гли провідати мене у шпиталі пе­ред відправкою в Київ. А ось у сто­лиці до мене приходила вже Света.
Сашко вже освідчився коханій, тож зараз вони обирають дату ве­сілля. А перед ним Олександр має пройти ще один курс реабілітації. Тепер уже за кордоном.

- Мені й раніше пропонували поїхати на реабілітацію за кордон, та я все відмовлявся. Після всьо­го, що сталося, так хотілося побути вдома. Але треба швидше віднов­люватися. Після всіх операцій у ме­не взагалі було вагання, чи не по­кинути службу, — зізнається Саш­ко. — Який сенс повертатися, якщо я не можу в повному обсязі вико­нувати своїх службових обов’язків. Наприклад, поки що мені не під си­лу навіть пробігти в повній екіпіров­ці. Та потім таки передумав. Впев­нений, що згодом я зможу зроби­ти все, бо докладу до цього мак­симум зусиль. Роботи у військових іще багато, адже в нас одна спіль­на мета — Перемога!

- Не можуть смерті наших побратимів бути да­ремними. Скажу чесно, зараз при­їжджати на те місце мені дуже бо­ляче. Одразу перед очима постає вся картина. У голові я не раз про­кручував події того страшного дня, аналізував. Якби можна було по­вернути час назад, я діяв би зовсім по-іншому. Можна було б, напри­клад, не їхати тоді автівкою, а пі­ти пішки іншою дорогою. У маши­ну легше поцілити, та й нікуди з неї не дінешся. Важко було це зрозу­міти, повірити, що хлопців уже не­має. Спочатку мені часто це снило­ся, я знову і знову переживав ту саму ситуацію, зараз уже ні... Ма­буть, нарешті прийшло прийняття. Прийняття, але не прощення...

Джерело