Вбиті росією: Радченко В'ячеслав. Плотник Іван. Кучерина Микола. Рень Анастасія

 В’ячеслав Радченко жив у селі Ягідне, яке російські війська окупували на початку повномасштабної війни. Окупанти дозволили Радченкам залишитися вдома, коли більшість селян зігнали в шкільний підвал. 19 березня 2022 в будинок родини прилетіли два снаряди і знесли стіну.

У цей час 61-річний В’ячеслав перебував на подвір’ї. Після поранення уламком ще підвівся і сів на лавку. Та за кілька хвилин – помер. Його гостю Геннадію Донцю відірвало ногу. Вагітна невістка Геннадія та її сестра отримали важкі поранення. Після трагедії усіх трьох окупанти відвезли до лікарні в Росію, а решта родини за день приєдналася до односельців у підвалі школи.

Тіло В’ячеслава залишалося на подвір’ї до 25 березня. Потім його прикопали біля кладовища. Після судмедекспертизи в травні його поховали на цвинтарі. На початку квітня 2022 ЗСУ звільнили Ягідне.

В’ячеслав Радченко народився у селі Пакуль на Чернігівщині. Кілька років із матір’ю жив на Кубані. Коли був у випускному класі, сім’я переїхала в Ягідне.

В’ячеслав закінчив курси водіїв, працював водієм молоковоза. Разом із матір’ю збудували власний дім. Через рік після цього В'ячеслав зустрів майбутню дружину – Надію. Далі було звичайне життя: народження сина і доньки, робота, господарство.

У 2003 році в родині сталася біда. Незафіксована труба шлагбаума влучила у лобове скло молоковоза, в якому їхав В’ячеслав. Він отримав поранення. Після кількох операцій став на ноги і далі жив із пластиною в голові. З того часу працювати водієм уже не міг. Разом із дружиною стали садівниками – вирощували саджанці плодових дерев на продаж.

«За рік до війни донька звозила нас у Єгипет на відпочинок, це ми вперше були за кордоном разом. На 2022-й планували звичайне життя. Зменшили ділянку під саджанці, бо працювати вже важко було. Чоловік обожнював риболовлю, мріяв, що нарешті матиме час на це хобі. Звісно ж, збирався побільше бути з онуком. Між ними був особливий зв’язок, для малого дід був на другому місці після мами. Мій чоловік був неймовірним, із великою відкритою душею. Ми разом прожили 39 років. Тепер його немає. Я не можу до цього звикнути», – сказала дружина Надія.

У В’ячеслава Радченка залишилися дружина, діти та онуки.

59-річний Іван Плотник загинув 21 березня 2022 у селі Новий Биків на Чернігівщині. Цей населений пункт був окупований російською армією до квітня того ж року. Іван із родичами та сусідами хотів виїхати звідти. Коли вони збиралися занести речі в автівки, почався обстріл.

«Моєму чоловіку практично відірвало руку, також осколки попали в голову. Я теж отримала поранення, але не такі сильні. Коли наблизилася до Івана, він ще дихав, проте вже не міг говорити», – пригадала дружина Віра.

Люди сіли в машини, поклали ще живого Івана й поїхали до блокпостів, щоби їх випустили до лікарні в сусідні села. Поранені стікали кров’ю, однак понад дві години їх не випускали. Зрештою дозволили їхати в бік села Козацьке. Коли місцеві туди дісталися, Іван Плотник, не приходячи до тями, помер. У Козацькому, яке не було в російській окупації, його й поховали.

Того дня, крім Івана Плотника, загинула 80-річна Ольга Клепак, семеро селян отримали поранення.

Іван народився у Новому Бикові. Вчився на електрика в Києві, якийсь час працював у Жулянах. Згодом повернувся в рідне село і влаштувався на роботу на цукровому заводі. Там зустрів майбутню дружину Віру, яка приїхала на завод на практику. Пара побралася, народили двох дочок, збудували будинок. Іван обожнював своїх дітей та онуків, пригадує Віра. Брав їх зі собою до лісу, навчав усьому.

Чоловік дуже захоплювався мисливством. Ходив на качок, зайців, лисиць. Тож, коли цукровий завод ліквідували, влаштувався єгерем у місцеве господарство. Пропрацював там майже 10 років. До виходу на пенсію не дожив пів року.

Іван тримав мисливських собак, один із них, пригадує дружина, не відходив від автівки господаря після його загибелі.

«Окупанти дуже з пса познущалися, він був побитим, ребра зламані. Я повернулася в село через місяць, він все ще сидів біля машини. Потім сусід загнав автівку в двір, а я забрала собаку, він живе у нашої дочки в Броварах», – розповіла Віра Плотник.

В Івана Плотника залишилися дружина, доньки та онуки.

38-річного Миколу Кучерину російські військові розстріляли у селі Нова Басань на Чернігівщині 28 лютого 2022 року, в день окупації цього населеного пункту.

Микола мав інвалідність із дитинства. Був дуже допитливим. Не усвідомлюючи небезпеки, пішов глянути на техніку. Побачивши його, російські військові відкрили вогонь.

«Перша колона заїжджала в село десь о 9 ранку. Ми всі ховалися в погребі. А потім стихло, тож вийшли. Я пішла готувати їсти, а Коля був у дворі. Частина родини залишилася у погребі. Я ще попросила сина, щоби нікуди не йшов. Він пообіцяв», – зі сльозами пригадала мама Наталія.

Однак син не послухався. Тишком вислизнув із двору й пішов у іншу частину села. Про те, що Миколу вбили, Наталії по телефону сказав чоловік. Він із молодшим сином двічі намагалися забрати тіло, але окупанти не дозволили. Загиблий так і лежав понад місяць просто неба, поки село не звільнили.

Микола Кучерина народився у селі Нова Басань. Ходив у місцеву школу до 6 класу, потім навчався вдома. Усе життя мешкав із батьками, ніде не працював, отримував пенсію за інвалідністю. Допомагав батькам і сусідам по господарству.

«Коля був дуже допитливим і розумним. Цікавився технікою, знав усі марки машин. Він обожнював гуляти селом, роздивлятися все. Любив із людьми спілкуватися, мав багато друзів. Дуже добра дитина в мене була. Як хто на вулиці захворіє, він і водички принесе… Такий чуйний був хлопець. Мій син дуже любив життя», – сказала Наталія.

Миколу Кучерину поховали в селі Нова Басань. У нього залишилися батьки, брат і племінники.

Анастасії Рень було 97 років. Вона загинула в селі Скорінець на Чернігівщині. 16 березня 2022-го ворожі снаряди влучили в її дім – у ту кімнату, де вона була. Почалася пожежа. У хаті також був незрячий син жінки. Він дивом зумів вибратися з вогню. Анастасію Рень не вдалося врятувати.

Анастасія народилася і мешкала в селі Скорінець. Там її застала й Друга світова війна. Але жінка про неї багато не розповідала. Більше ділився спогадами її чоловік, який воював.

В Анастасії було двоє синів. Своє життя вона присвятила родині. Поралася в хаті, доглядала господарство, виховувала дітей. Вирощувала городину, тримала худобу. В молодості у вільний час багато вишивала і їй це чудово вдавалося.

Чоловік Анастасії був учителем. Після його смерті у 2006 році жінка мешкала з одним із синів та невісткою.

«Моя свекруха була дуже милою жінкою. Спочатку виховувала дітей, потім – онуків. Не могла натішитися правнуками. Так хотіла побачити, якими вони стануть, коли підростуть. Вона дуже любила життя і хотіла жити. Якби не війна, то дожила б і до 100 років. Попри свій поважний вік, сама ходила по хаті, була жвавенька. Дуже шкода, що останні дні її життя минули в такому жаху. Що вона померла такою страшною смертю», – розповіла Тетяна Рень, невістка загиблої.

Обвуглені останки Анастасії забрали на експертизу в Чернігів у травні 2022 року.

Опісля жінку поховали на кладовищі в її рідному селі.

В Анастасії Рень залишилися діти, онуки та правнуки.