Повертаємо із забуття: Ковалевський Микола

1892, 3 вересня - на хуторі Іванівка Сосницького повіту Чернігівської губернії (за іншими даними — в селі Крупи Люблінського воєводства, нині Польща) у дворянській родині народився український політичний та державний діяч, публіцист. міністр земельних справ УНР Микола Миколайович КОВАЛЕВСЬКИЙ.

Походив із давнього козацького роду. В родині зберігалися давні козацькі грамоти та «Кобзар» Шевченка. Батько, Микола Сильвестрович, був знайомий з Михайлом Драгомановим, часто їздив до нього у Відень. Батько рано пішов з життя, тож дітьми заопікувався його брат, Митрофан Сильвестрович, який певний час був головою земства, а потім предводителем дворянства сосницького, потім чернігівського, побудував гімназію, повітовий шпиталь, Народний дім, де містилось місцеве Культурно-освітнє товариство і Добровільна пожежна дружина.

У 1905 році 14-річного Миколу Ковалевського відвезли до Чернігова, де він навчався в гімназії, а мешкав у так званому дворянському пансіоні. Там він зблизився із такими ж соціально активними юнаками, які почали замислюватися над становищем українців у Російській імперії. Невдовзі мамі порадили забрати сина з гімназії – що пансіонне і гімназійне начальство дізналося, що Микола виписав кілька українських газет, у тому числі й «Раду» і захоплено те читав і ділився своїми враженнями з однокласниками. Освіту отримав у містечку Радом (нині – Польща), де в місцевій гімназії викладачкою французької мови працювала його тітка.

Навчання поєднує із участю в революційних гуртках, тож деякий час доводиться переховуватися від жандармів в Одесі та Люсдорфі – невеличкому селі німецьких колоністів над Чорним морем. Щоб уникнути переслідувань, вступає на історико-філологічний факультет Московського університету, мотивуючи це тим, що в університетах Києва, Одеси, Харкова більшість професорів були російськими реакціонерами, а студенти – під пильним наглядом поліції. «Тому більша частина української молоді старалася за всяку ціну попасти до високих шкіл у Москві і Петербурзі, де викладали учені світової слави і де склад професорів був переважно поступовий. Російські поліційні органи мали свої внутрішні клопоти й дуже мало звертали уваги на українців. Тому й українське організаційне життя в обох російських столицях було без порівняння інтенсивніше, як у Києві чи в Харкові», - розповідав сам Ковалевський в книзі спогадів «При джерелах боротьби».

З Москви так само невдовзі довелося тікати через активну участь в революційних студентських громадах. Повертається до Києва, де вступає на економічне відділення Київського комерційного інституту (яке теж не закінчив).

У 1914 році увійшов до Київського комітету українських есерів УПСР, брав участь у написанні проєкту партійної програми. Познайомився з Михайлом Грушевським та Сергієм Єфремовим. Був серед активістів комітету з підготовки демонстрації протесту проти заборони царатом святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, за що три місяці провів у Лук'янівській в'язниці, звільнений за браком доказів

Після звільнення виїхав на Полтавщину, де взявся за розвиток кооперативного руху. В 1916 році увійшов до Полтавського осередку Товариства українських поступовців, одночасно працював у Київському центрі українських есерів. Діяльний учасник установчого з'їзду УПСР 17—18 (4—5) квітня 1917, в липні того ж року був обраний головою УПСР.

Під час роботи Всеукраїнського національного конгресу 1917 обраний членом Української Центральної Ради від Полтавської губернії та членом Малої Ради. У травні 1917 брав участь у переговорах делегації УЦР із Тимчасовим урядом у Петрограді, підсумок яких глава делегації Володимир Винниченко означив словами: «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Сам Ковалевський про це згадував так: «Наша екскурсія до Петрограда упевнила нас у тому, що новий демократичний режим у Росії не матиме життя. ... Баланс петроградських переговорів виявився цілком негативним. Треба було йти революційним шляхом. І цим шляхом Українська Центральна Рада після деяких вагань пішла».

В червні 1917 року на Першому Всеукраїнському селянському з'їзді був обраний у ЦК новоутвореної Української селянської спілки. Очолював редколегію газети «Народна воля» — спільного органу Української селянської спілки і УПСР. У листопаді 1917 входив до складу Крайового комітету по охороні революції в Україні.

Знання економіки та кооперації сприяли призначенню Ковалевського в листопаді 1917 року генеральним секретарем продовольчих справ і міністром продовольчих справ УНР. У січні 1919 — депутат Трудового конгресу України. За Директорії УНР — міністр земельних справ в урядах Сергія Остапенка, Бориса Мартоса, Ісаака Мазепи.

Поразка Української революції змусила Миколу Ковалевського до еміграції. В 1920 році він опиняється у Відні, очолює одну з груп УПСР. Від 1927 переїжджає до Варшави, співробітничає з українськими і польськими часописами: «Літературно-науковий вістник» (Львів), варшавськими — «Biuletyń Polsko-Ukraiński», двомісячник «Sprawy Narodowościowe», квартальник «Wschód» та ін.; очолює пресову агенцію «Telegraficznej Express»; співпрацює з Інститутом дослідження національних справ у Варшаві.

У роки Другої світової війни опиняється в Румунії, працює в журналі «Наше життя». Після Другої світової війни деякий час мешкає в Австрії; від 1950 — редактор агентства «Express-Pressedienst» (Інсбрук); голова Українського допомогового комітету в Австрії; брав участь у підготовці «Енциклопедії українознавства», співробітничав з Інститутом з вивчення СРСР у Мюнхені (Німеччина),заснованим вченими з другої хвилі еміграції з СРСР..

Був автором книг «Україна під червоним ярмом» (1937) та «Опозиційні рухи в Україні та національна політика СРСР (1920 – 1954), Мюнхен, 1955 рік.

Відійшов у засвіти 18 серпня 1957 року в Інсбруку, там і похований.