Волонтерство - це пам'ять про чоловіка: Алла Шаповал

Волонтерство для коропчанки Алли Володимирівни Шаповал розпочалося, коли на війну добровольцем пішов її чоловік Анатолій Михайлович, який уже через місяць повернувся додому «на щиті». Він віддав своє життя за Україну, за свою родину, за кожного з нас. Для нас він - Герой, для дружини - величезна втрата, нестерпний біль, який не вщухає. Життя поділилося на «до» і «після». Була міцна щаслива родина, залишилася світла пам'ять про найдорожчу людину, яку забрала війна.

Анатолій Михайлович  із першого дня війни, коли точилися жорстокі бої за Чер­нігів, перебував у місцевій теробороні, а потім пішов добровольцем захищати Україну. 8 травня його мобілізували, а вже 18 травня він був сході, на Луганщині, обороняв Сіверський Донець. І якщо багато хто з воїнів проходить навчання, а вже потім потрапляє до бойових частин, то цю групу мобілізованих із Коропщини і Понорниччини, а всіх сорок чоловік, тоді направили на фронт зовсім не навченими. Були серед них і такі, які в армії не служили.
- Ніхто не думав, що їх отак швидко кинуть на передову. Не оділи, не взули. У чому були, у тому і поїхали. У порожніх розбомблених хатах яке взуття чи штани знайдуть, те і вдягнуть. А тому треба було їм допомогти. Я пішла у селищну раду, попросила поширити інформацію про збір коштів на обмундирування для воїнів. Із сорока чоловіків, які у ту хвилю були мобілізовані, 20 хлопців були з Коропської громади. Ми тоді хоч і небагато грошей назбирали, але одягнули і взули наших захисників. Усіх двадцятьох. Ми їм купили все. І рюкзаки, і взуття класне, тактичне, і підсумки, і тактичні перчатки. Грошей не вистачало, то своїми добавляли. Рюкзаки кожному спакували такі, що нікуди було докладати. Дружини, мами приносили все, що хотіли передати своїм рідним. Тоді якраз їхали на схід волонтери з Понорниці, то ми дали їм трохи грошей на пальне, та і передали все напаковане. Усі отримали і потрібний одяг, і взуття, бо своє вже змо­тували скотчем, і гостинці з дому. Тоді я не вважала це волонтерством. Я робила те, що повинна була робити, щоб допомогти своєму чоловіку і його побратимам, - роз­повідає Алла Володимирівна.
А потім сталося непоправне. 18 черв­ня Анатолій Михайлович загинув. Якраз на світанку обірвалося життя хороброго воїна. Його вбила росія. Не стало людини, якій би ще жити і жити, і прийшло горе у дім Шаповалів - до дружини, сина. Усім сели­щем проводжали в останню дорогу Героя, людину надзвичайно порядну і трудолю­биву, яка мала золоті руки і світлу голову. Але для дружини Героя на цьому війна не скінчилася. Бо там, на фронті, - наші захисники, чиїсь сини, чоловіки, батьки.

Алла Володимирівна працює у Коропському терцентрі, який підпорядковується селищній раді. І ось одного дня її запроси­ли на розмову з керівництвом і попросили зайнятися волонтерством. Треба було, щоб хтось у громаді взявся за цю роботу.
- І я готова була допомогти, - каже.
- Шукаю, де придбати необхідне, замов­ляю, отримане розпаковую та надсилаю посилки нашим захисникам. З того часу дуже активно у нашій громаді проводяться ярмарки, благодійні концерти. У деяких селах, школах та будинках культури вже не один раз. Активізувалися всі: від діток - до стареньких людей. Зібрані кошти прино­сять мені, а я тоді вже купую все необхідне для наших воїнів. Буває, що не вистачає грошей, а хлопці мають у чомусь потребу. Тоді допомагають друзі. Докладаю і свої.
На сьогодні «під опікою» в Алли Воло­димирівни майже двісті воїнів з Коропської громади, які боронять Україну хто на сході, хто на прикордонні. Там сьогодні також гаряче. Іноді захисники самі звертаються з проханням про допомогу, а іноді приходять мами, дружини.
- Шукаю де дешевше, але обов'язково якісне. Бо на війні все швидко зношується, - каже Алла Володимирівна. - Спершу зверталася до інших волонтерів за пора­дою, питала, де, на яких сайтах закупо­вують. Порівнюю ціни. Буває, що в одних дешевше, але якість гірша. А мені ж треба все якісне. Шукаю інший сайт. Пропонують взяти декілька пар чи штук на пробу. Не сподобається, повертаю, за їхній рахунок. Сплачую доставку тільки в один бік. Я сказала б, що ті, хто торгує військовим тактичним одягом, спорядженням, - також патріоти, волонтери. Бо коли кажу, що мені треба терміново, то не рахуються з часом, за годину вже мені відправляють, не дивля­чись, це субота чи неділя. А це ж звичайні працівники, які ходять на роботу. Вони відгукуються, бо це треба нашим захисни­кам. З деким і досі працюю, бо це порядні люди. Просто у нашій країні нереальна кількість патріотів. Починаючи від дитини і закінчуючи старенькими, підприємцями. Усі працюють на перемогу. Ось приміром, мені приносили гроші для захисників ма­ленькі щедрувальники, хлопці, що здали макулатуру, дівчатка, які пекли і продавали пиріжки. Мама загиблого в АТО Ігоря Шкляра Надія Миколаївна постійно приносить або гроші, або несе сумку всіляких смаколиків. Бо коли ми відправляємо хлопцям замовлене взуття чи одяг, завжди кладемо смачні гостинці. Їм дуже приємно. Недавно Надія Миколаївна приходила з внучкою Олею. Дівчинка, а вона ще дошкільного віку, принесла банку металевих грошей, які назбирала. Для захисників. Ми порахували - там було близько трьох тисяч гривень. Часто мені передають зібрані гостинці для захисників зі шкіл.

- Хто вам допомагає у всій цій роботі?
- У мене зараз досить вільного часу. Мені не важко. Але допомагає син. Під­тримують колеги, кого б не попросила, відгукнуться. На «Новій пошті» нереальні хлопці і дівчата, адже, буває, грошей не вистачає або термінал не працює. Відда­ють посилку відразу, а потім оформляють видачу. Усі допомагають.

- У чому на сьогодні особлива потреба у наших захисників?
- Завжди треба взуття, бо воно там швидко зношується. Зараз купуємо літній одяг, штани, футболки, розгрузки, узимку - бушлати, зимові берці. Рюкзаки постійно треба. І якщо одягом їх ще забезпечують, то рюкзаки - це наша турбота. На війні одяг, речі, взуття довго не живуть. По­ранило - і вже все треба нове. Іноді по два-три рази все купуємо і висилаємо. Що замовляють, тим і забезпечуємо. А іноді треба все. Нещодавно звернувся один наш захисник, який несе службу на при­кордонні. У них згоріло все, ледве самі вискочили з хати.
- А чи були великі придбання, дорого­вартісні?
- Купили дві машини та два тепловізори. Але дорого коштує сьогодні все. Взяти б тактичні аптечки, де має бути два турні­кети, кожен з них по 1200 гривень. Аптечка обходиться мінімум у три тисячі гривень. Тактичні кросівки - до двох тисяч, берці - більше трьох. Ось і виходить, що замовив десять пар взуття, а заплатити треба 20-30 тисяч гривень. Це - якщо якісне.
- Що для вас найбільше гріє душу?
- Коли хлопці присилають відео, коли дякують. На Новий рік мене привітали хлопці із Шабалинова, які воювали на Донеччині. Вони їхали в БТР і вітали мене зі святом. Це найкраще привітання у житті. Настільки приємно. Я розумію, яка ситуа­ція там у них, що там робиться, але одна хвилина такого привітання дорого коштує.
І таких відео на моєму телефоні багато. Іноді вдягнуть усе, що ми їм прислали, і записують відео. Усі на позитиві. А нещодавно приходила мама одного воїна з Атюші, ми вдягали її сина. Вона привезла і показала відео-подяку і торт на знак вдячності. Приємно.
- Ви постійно контактуєте з нашими за­хисниками, їхніми батьками, дружинами. І це, напевне, непросто. Адже, одне - чути з екранів телевізорів про ситуацію на фронті, а інше - з перших вуст чи від рідних.

- Це, дійсно, складно. Фізично мені не важко займатися цією роботою, я все всти­гаю. А ось психологічно - важко. Приїздить дружина захисника, каже, чоловік уже місяць на фронті, а його не оділи, не взу­ли, а вдома двоє дітей, допомогти нічим. Звісно, зі всіх сил стараюся підтримати. У травні повернуся один наш воїн - у нього стільки поранень, що не може вже воюва­ти, перевели у спокійніше місце. Так от, він прийшов у зимових берцях, зимовому бушлаті. А тому і болить душа за кожного, хочеться забезпечити всім необхідним. Або ось нещодавно була ситуація: хлопці з Коропа просили тактичні укорочені берці. У мене є у наявності, але їм не підходить. Вони просили те, що їм треба. Старалася зробити замовлення швидко, адже розу­мію, що їм треба вже зараз. Але поки я зна­йшла, замовила, поки воно три дні йшло до мене, а потім треба днів три-чотири, щоб вони забрали, це вже багато часу. І ось я отримала їхні берці, телефоную, а вони не відповідають. Хлопці у бойовій частині на сході, вони готувалися на завдання. Проходить день, другий, четвертий. А телефон мовчить. У мене почалася паніка. Розумієш: ти не встиг. Це не просто не встиг супу вдома зварити. Знаю, куди йдуть і чим будуть там займатися, і ти не знаєш, чи те взуття, яке купив, він поно­сить чи звідти повернеться. Починається депресія. Ну, слава Богу, на п'ятий день вони вийшли на зв'язок. Мені дуже шкода, що не встигла з тими берцями, але це таке полегшення, що живі.

- Що для вас - волонтерство, адже самі на війні втратили чоловіка?

- Кожен робить свій вклад у перемогу як може. Кожен з нас хоче чимось допомог­ти тим хлопцям, які нас боронять. Якщо ми живемо мирним життям, не бачимо тих страхіть, то ми хоч якось маємо турбува­тися про тих, хто в окопах. І звичайно, осо­бисто для мене волонтерство - це пам'ять про чоловіка. Це мій біль. Я більше нічим не можу йому допомогти, то хоча б до­поможу чиємусь чоловіку, сину, батьку. У цьому світі нічого не буває випадкового. Якщо попросили мене цим займатися, значить, це моя місія, значить, я повинна це робити, не маю права відмовитися .

- Досить часто доводиться чути думку, що люди втомилися від війни і їхня актив­ність знизилася. Живемо мирним життям, це десь там війна. 

- Це не так. Як і раніше, у громаді про­водяться благодійні концерти і ярмарки, і збираються значні суми коштів. Люди і надалі готові допомагати. За рік, від червня минулого року, нами було зібрано один мільйон 428 тисяч гривень для на­ших захисників. Наведу приклад, у нашій лікарні є лікарка, не знаю, чи готова вона, щоб я називала її прізвище, але вона щомісяця із зарплати надсилає на рахунок тисячу гривень. Вона не втомилася. Я часто буваю у церкві, до мене підходять люди і просто мовчки кладуть у руку гроші. Знаю, для чого і для кого. А одна жіночка щомісяця кладе у руку пів тисячі. Вона також не втомилася. І таких людей багато. Допомагають ті, хто сам опинився у такій ситуації, у кого рідні на сході. А буває самі захисники, яких ми допомагали вдягти, взути, коли у них з'явилася можливість і кошти, присилають гроші, щоб ми могли допомогти іншим захисникам. Спочатку - ми їм, а потім - вони нам. Українці, справді, неймовірні.

- Риторичне запитання. Про що мрієте?

- Звісно, про перемогу. І щоб вона при­йшла якомога скоріше, щоб усі повернули­ся додому живими, щоб дочекалися матері своїх синів і доньок, дружини - чоловіків, а хлопчики і дівчатка - своїх татусів. Я не тільки про це мрію! Я в це вірю!

Джерело