Вбиті росією: Гладкий Богдан. Шарпило Олександр. Куріка Олена

Богдану Гладкому було 29 років. Він мешкав у Києві, однак із початком повномасштабної приїхав до матері в село Старий Биків, що на Чернігівщині. 27 лютого 2022 року російські окупанти зайшли у двір родини й забрали Богдана та чоловіка його тітки – Олександра Могирчука. Схопили у селі також й інших чоловіків. Над ними знущалися. А потім шістьох полонених розстріляли.

Богдан Гладкий народився у Старому Бикові. Був єдиною дитиною у матері, яка виховувала його самотужки. У школу ходив у сусіднє село – Новий Биків. Потім вчився на менеджера у Чернігові. Далі поїхав працювати до столиці. Спочатку був різноробочим у поштовій компанії, потім таксував. Згодом разом із друзями намагався робити бізнес, але не вийшло й Богдан повернувся до поштової компанії, де став начальником відділення. За словами матері, робота йому дуже подобалася.

Богдан був активним, веселим. Разом із друзями ходив у спортзал, відпочивав на природі, подорожував.

«Я йому казала: одружися вже. А він хотів до 30 років погуляти, стати на ноги і потім створювати власну родину. Але не судилося… Його забрали з дому о 17 годині. Ми всі були у погребі, а він із Олександром вийшли на двір покурити. Так ми їх більше живими й не бачили. Прийшов сусід, сказав, що хлопців повели…», – згадала мама Вікторія.

56-річний Олександр Шарпило загинув 9 березня 2022 року в Количівці на Чернігівщині. Тоді, згадує дружина Віта, снаряди прилітали кожні 40 секунд. Олександр отримав смертельне осколкове поранення.

Олександр народився в Криму. Після розлучення батьків разом із мамою переїхав до села Єліне на Чернігівщину. Там закінчив школу. Далі навчався на інженера сільськогосподарського обладнання в технікумі у Білорусі. Відслужив строкову службу в армії. Повернувшись додому, працював у колгоспі в Єліному, там познайомився з майбутньою дружиною Вітою. Згодом вони переїхали у Количівку, де жила жінка.

Олександр працював у колгоспі понад 12 років. Коли господарство почало занепадати, влаштувався водієм у пожежну частину: понад 10 років возив керівника пожежної станції. Згодом був водієм у районній податковій службі. Далі вийшов на пенсію. Останній період життя працював водієм на пасажирському маршруті «Київ – Чернігів».

Із перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну родина Шарпилів підтримувала військових ЗСУ, які перебували в селі. Віта готувала їжу, розвозила хлопцям каву та чай, сніданок. Родина мала генератор, тож заряджала телефони військових і блоки для безпілотників.

9 березня 2022, коли Количівку сильно обстрілювали, Віта зі сином та невісткою сховалися в погріб, а Олександр із сусідом – відмовилися. Черговий снаряд розірвався біля дому, де вони стояли.

«Я зайшла у погріб, стою біля дверей, чую сусід кричить, що Сашу поранено. Я думала, може, в руку чи ногу. Відкриваю двері, а чоловікові перебило на шиї – там, де

сонна артерія. Він стік кров’ю у мене на очах. Я встигла сказати, що ми його любимо і завжди пам’ятатимемо. Я разом із ним померла того дня», – сказала дружина Віта.

У погребі ховався від обстрілів й улюблений собака Олександра – вівчарка Амур. Коли Віта почула, що чоловік поранений і відчинила льох, Амур вискочив й став облизувати помираючого господаря з голови до ніг. Потім він заскочив у погріб та гриз дерев’яні двері від розпачу.

Поховати Олександра на кладовищі в Количівці було неможливо через обстріли.

10 березня 2022 року син відвіз тіло батька до Чернігова, де його поховали на старому цвинтарі.

В Олександра Шарпила залишилися дружина та син.

16 березня 2022 року в Чернігові загинула місцева мешканка Олена Куріка. Вона перебувала біля свого багатоповерхового будинку, коли російські військові розпочали мінометний обстріл цього району. Олені було 43 роки, свій останній день народження вона зустріла за три дні до трагедії.
«Вони з моїм батьком спускалися до укриття, коли раптово будинок почали обстрілювати. На жаль, моя мама не встигла сховатися. Поряд на сходах біля укриття загинув її брат та наші сусіди. Всі – від уламків мін», – розповіла донька Олени, Марина.
Олена працювала у Чернігові продавчинею, а вільний час присвячувала сім’ї.
«Її захопленням була наша родина. Вона дуже любила нас, весь вільний час була з нами. Моя мама була найдобрішою людиною. У неї ще стільки всього було попереду, вона мала би бачити, як зростає її онука, але більше не має такої змоги», – сказала Марина.