Історії Воїнів: Юрій Сиваченко, директор школи на Чернігівщині

Уже другий рік поспіль лукнівська школа (на Коропщині) зустрічає 1 вересня без ди­ректора, який пішов добровольцем на фронт.

Директором Юрій Сиваченко став у червні 2021-го. До цього працював у цій школі вчителем історії та правознав­ства. І викладав (у 10-11 класах) іще один обов’язковий для вивчення предмет — за­хист України. І хоч далеко не всі школярі тоді вважали, що здобуті на таких уроках знання і вміння з оборони країни, навички з дотри­мання власної безпеки під час надзвичайних ситуацій воєнного стану коли-небудь зна­добляться на практиці, вчитель муштрував учнів на уроках з усією строгістю.
Тепер вони йому дякують. Дехто каже: “Юрій Іванович наче знав, що буде повномасштабне вторгнення”.
- Він аналізував ситуацію, робив висновки ще з 2014-го, - пояснює дружина Лариса Володимирівна. Вона теж педагог.
— У нього давно був напого­тові рюкзак з усім необхід­ним. Я знала: якщо треба буде стати на захист країни, Юра піде зразу. Без зайвих слів. Без пафосу. Він цього не терпить. Відмовляти, пе­реконувати немає сенсу. Ні слова, ні сльози не допомо­жуть.
Саме так і сталося. Уже на другий день вторгнення росіян Юрій Іванович став шукати військкомат (по-новому територіальний центр комплектування та соціальної підтримки), щоб поповнити лави захисників. Коропський тоді вже не пра­цював.
- Юрій Іванович попро­сив мене підвезти його лег­ковиком до траси на Кролевець (на Сумщині. Авт.), - згадує лукнівський старо­ста Володимир Самоде­лок. Планував пересіс­ти там у машину до військо­вих чи — на крайній випадок — у попутку. Та коли ми при­їхали, траса була порожня. Жодної машини. Їдемо далі. На під'їзді, кілометрів за 5 від Кролевця, по обидва бо­ки на узбіччі - ворожа техні­ка. Танк і вантажівка з тен­том. Росіян не видно. Ми на­сторожилися: а що, як вони десь поряд...
“Що будемо казати, коли зупинять?” - запитую Юрія Івановича. “Скажемо, що моя дочка в Чернігові народжує, тож нам треба туди терміново”, - відповідає він. Та, на щастя, обі­йшлося. Біля техніки ніко­го не виявилося, бо вона, як з'ясувалося, була підбита. Її просто залишили на дорозі.
Єдиний цивільний авто­мобіль, який ми тоді бачили на трасі, їхав нам назустріч. Водій розказав: мости попе­реду підірвані, проїхати не­можливо, хіба що пішки - по руїнах.
Я підвіз Юрія Івановича до найближчого - того, що в напрямку Батурина. Він пе­рейшов по розбитому мосту на другий бік...
Наш директор прийняв рішення, коли більшість бу­ла шокована, розгублена, не знала, що робити. Пішов захищати свою сім'ю, учнів, школу, країну.

Юрій Іванович, до речі, ніколи не говорив про те, як він любить Україну і що готовий захища­ти її суверенітет. Та це було видно з того, як він веде свої уроки, як готує учнів до вій­ськово-патріотичної гри "Сокіл" ("Джура*), військово-спортивних конкурсів, військово-польових зборів. — каже Олег Курбанов.

Спочатку Юрій Іванович захищав Чернігівщину, по­тім (він і зараз там) його на­правили на найгарячіший напрямок. Лиман, Сівер­ський Донець, Красногорівка, Мар'їнка, десятки сіл Донеччини для команди­ра одного з підрозділів Юрія Сиваченка не просто точ­ки на карті. Про кожен насе­лений пункт, навіть ділянку чи об’єкт у нього свій спогад. Багато важких, болючих.

Він не розказує про них, коли приїжджає в корот­кі відпустки. Тільки ще міц­ніше обнімає дружину і до­чку (за фахом Оксана - пе­дагог), колег, учнів. Як і ра­ніше, ні слова про високий обов’язок, почесну місію за­хисника. Навіть коли в шко­лі хотіли організувати лінійку на його честь, директор від­мовився. Вважає: робить те, що має робити.

- У той же час Юрій Іва­нович не перестає піклува­тися про свій навчальний за­клад. Постійно (спілкуємося в телефонному режимі) не­покоїться, розпитує, підказує, - додав очільник відді­лу освіти.
До речі, новий навчаль­ний рік у Лукнові почав­ся офлайн (очна форма на­вчання). Там є укриття.

Лариса Володимирівна не приховує: дуже важко без чоловіка.
- Телефон завжди зі мною. Якщо є можливість, Юра неодмінно мене наби­рає. Поговоримо хвилину — і вже легше. А коли дзівінків довго немає, тривога про­сто розриває душу. Так не тільки мені — всім, у кого рідна людина на війні. Однак мусимо триматися.
Як й інші жінки, вони з дочкою моляться за свого воїна. Знають: він теж мо­литься. І за них, і за своїх учнів, і за побратимів...

Джерело