Загиблі герої Чернігівщини: Бортник Дмитро
Пілот Дмитро Бортник загинув 12 жовтня 2022 року у Полтавській області, Миргородському районі, селі Жоржівка, під час виконання бойового завдання з радіотехнічної розвідки. Йому було 30 років. Штурман катапультувався.
Указом Президента України №627/2022 від 6 грудня 2022 року нагоржений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Дружина Наталія, як і Дмитро – з Чернігівської області. Ще маленькими вони у складі однієї команди їздили до Італії за спеціальною програмою: Наталія – як дитина з багатодітної сім'ї, Дмитро – як сирота. А через роки вони впізнали один одного на фото.
Молоді люди час від часу спілкувалися, а шість років тому Дмитро приїхав до Наталії в Київ, де дівчина тоді мешкала й працювала, із великим оберемком польових квітів.
«Ми пішли в кафе, довго говорили, сиділи під вечірнім зоряним небом, і на цьому наше побачення закінчилося. Він поїхав до Старокостянтинова, де вже служив на той час, і кожен продовжив будувати своє життя».
Через три роки Наталія вже працювала в Італії, тоді був коронавірусний карантин, вони знову почали переписуватися із Дмитром – це тривало кілька місяців. Згодом Дмитро запросив Наталію до Старокостянтинова на екскурсію. І дівчина погодилась.
«Я приїхала в грудні, якраз напередодні свого дня народження. Ми подорожували Хмельниччиною, побували в Кам'янець-Подільському, Хмельницькому, гуляли Старокостянтиновом. Він дуже гарно вмів розповідати про історичні місця, палаци. Його хотілося слухати».
6 грудня, у день народження дівчини, Дмитро освідчився і зробив пропозицію. Молодята почали будувати своє сімейне гніздечко. А згодом Наталія дізналася,що вагітна. Обоє раділи і будували плани.
«У Дмитра був котик Лакі. І хоча раніше я не дуже любила котів, з Дмитром усе змінилося, і той котик став для мене особливим. Ми не розділяли роботу на жіночу і чоловічу. Коли в Діми був час, ми готували разом щось надзвичайно смачне – наприклад, лазанью, фаршировані перці, налисники з грибами. Якщо потрібно було повісити жалюзі, то разом їх складали. Хоча мені було складно зрозуміти, що й до чого, але дві голови краще, ніж одна. Порядок у гаражі ми також наводили разом.
Дмитро був дуже терплячим, цілеспрямованим. Він рано залишився без батьків. Без мами у 7 років, а без тата у 8. Його разом з братом виховувала бабуся», – згадує Наталія.
Ще зі школи в Дмитра була мрія стати льотчиком, тому він так наполегливо крокував до її здійснення, хотів підкорювати «небесні глибини», стояти на захисті своєї країни. І йому це вдалося.
Дружина загиблого розповіла, що Дмитро написав книгу «Один день» про курсантське життя і перше кохання.
«Спочатку він робив записи на папері, а коли назбиралося багато сторінок, то все переніс в електронний варіант. Книга написана російською мовою, тому я вирішила її перекласти і в майбутньому видати», – ділиться планами Наталія.
Наталія має освіту редактора, тож планує відредагувати книгу, бо дуже хоче, щоб мрійливі сподівання чоловіка закарбувалися в пам'яті багатьох людей.
«Коли читаєш книгу, відразу кидається в очі те, що людина у 20 років може так глибоко мислити. До речі, ще зовсім недавно Діма планував розпочати роботу над іще однією книгою».
Спогади про коханого примушують молоду жінку усміхатися та водночас плакати.
«Пам'ятаю, як Дмитро напередодні нового року розповідав про те, що перед кордоном збираються російські війська і що нас очікує війна. Я до останнього в те не вірила. 24 лютого Діма був у від'їзді, його не було поруч. І я, чуючи сирену, розповіла про це Дмитру по телефону, а він каже: «Наташ, війна почалась!» Війна... Про неї ми читали в книгах, слухали від наших дідусів та бабусь, але це інше. Допоки не станеш очевидцем, не зумієш пережити той страх, відчай, усю палітру переживань. Уперше чуєш гул ракет, яка одна за одною падає за 5 км від тебе, від чого здригається земля, а перед тобою постає все життя, поруч тільки торбинка із необхідним, а все решта – в тобі: твої прагнення, цілі, віра у майбутнє мільйонів. І як при цьому зберігати рівновагу та спокій?»
Дмитро запропонував коханій, щоб вона поїхала на деякий час за кордон.
«І в мене навіть був варіант виїхати до Болгарії, я на той час мала досвід роботи за кордоном. Зваживши нинішню ситуацію, вирішила залишитися із Дмитром, бути для нього підтримкою тут, а не за сотні кілометрів, і ні на мить не пошкодувала про свій вибір. Він літав у небі, як той птах, дотримувався маршруту, але в різних ситуаціях умів маневрувати, щоб приземлитися та повернутися додому, а потім за чашкою чаю ми обговорювали казуси в польоті».
Закохані часто дивилися, як літаки здіймалися в небо.
«Згадую, як він навчав мене бачити різницю між Су-24 МР та МІГ-29. В його очах палав такий азарт! Мені було цікаво, з якою швидкістю літаки рухаються, в яких погодних умовах, яке в них завдання на сьогодні. Ці безперервні розмови приносили задоволення обом.
Він робив бойові польоти, кількість яких я знала, але після кожного телефонував мені, і я відчувала: з ним все добре, за винятком цього останнього фатального польоту. Зовні можна приховати емоції, стримати біль, але всередині душа обливається сльозами, смутком та сподіванням, що він досі живий...»
У той день я розповіла йому, що в нас буде донечка. Він сказав: я такий радий!
Напередодні трагедії, яка сталася 12 жовтня, Наталія поганого не відчувала. 10 жовтня пара повернулася із Чернігівщини, де вона познайомила коханого з мамою та сестрами. Жінка носила під серцем дитя.
«Наступного дня у мене було УЗД, ми дізналися стать нашої майбутньої дитини. Тільки-но я вийшла, одразу зателефонувала коханому й сказала, що в нас буде дівчинка. Це було перед самим польотом, він навіть до літака йшов, як мені потім розповідали, із телефоном».
Він сказав: «Я такий радий»! А я відповіла, що в мене є відео, яке ми подивимося ввечері. Але потім вирішила, що краще відразу скину, хай уже побачить наше маля. Він його так і не побачив. Бо був уже в польоті.
«Я не вірила, що в цей день, коли ми дізналися таку новину, може щось статися! Останній поцілунок у вуста. Останній закоханий погляд. Останній раз, коли я підвезла Дмитра на аеродром, через кілька годин ми мали б знову зустрітися. Він посмакував би борщем, а на десерт – налисниками…», – згадує той день Наталія.
«Він сказав тоді: «ти о 14 мене забереш, а потім у мене ще будуть ввечері польоти». Я йому після другої години починаю телефонувати, а він не в мережі, потім з'являється і не передзвонює. Дмитро зазвичай завжди був на зв'язку. І я тоді зрозуміла – щось не так. Але до останнього не допускала чогось поганого. Навіть коли кілька годин не виходив на зв'язок, думала, що значить на завданні і скоро зателефонує. Я старалася завжди зберігати спокій.
Але коли приблизно о пів на п'яту до мене прийшли мої друзі і командир, я побачила їхні похмурі обличчя і зрозуміла, що щось сталося. Мене провели у квартиру, а потім розповіли, що Діма загинув. Вони це кажуть, а я говорю: «Ні, він капультувався, він зараз вийде на зв'язок і ви будете знати, що він живий». Але у відповідь чую: Наташ, ні!.
Тепер розумію: перша стадія, яка супроводжує процес переживання горя, – заперечення».
Наталія, яка виношує дитину, зазначає, що найголовнішим сенсом її життя тепер є донечка. Дочекатися, дати їй гідне майбутнє, здійснити плани, які були задумані ще із Дмитром.
«І зараз мій емоційний стан безпосередньо пов'язаний із донечкою. Я розумію, що треба себе стримувати. Діма ніколи не хотів, щоб я плакала. Мій чоловік був дуже турботливий, завжди підтримував мене, оберігав і вирішував усі проблеми. І те, що я навчилася керувати авто, – лише його заслуга, бо жоден інструктор не був би таким терплячим.
Разом ми любили прогулянки містом. Мені подобалося все, що подобалося йому. Навіть на рибалку разом їздили. За два роки нашого спільного життя ми об'їздили пів України. Я ніколи не забуду наш шалений підйом на Говерлу. Тоді я вже була при надії, хоча ще не здогадувалася. Він умів підбадьорити, спонукати перемагати себе.
Ми розписалися уже під час війни, 15 квітня. Завжди намагалися бути вдвох якомога більше, отримати колосальне задоволення від нових побачених місць. Зараз, передивляючись світлини та відео, відчуваю себе в тих моментах з ним, заново проживаю ті емоції, які ще довго будуть спалахувати в моїй пам'яті».
«У Діми день народження – 24 серпня, він завжди говорив, що «я такий же незалежний, як і наша країна». У цей день він був у ротації, але коли приїхав 4 вересня, я організувала для нього свято так, як він хотів. Ми відсвяткували його 30-річчя з друзями.
Інколи думаєш, чому життя дає стільки випробувань, хто розподіляє миті радості та суму, як так виходить, що двоє щасливих людей пробули так мало разом?
А на моє 25-річчя минулого року він усе продумав до дрібниць. Сказав мені, що йде на роботу, а потім прийшов із величезним букетом білих троянд. Подарував люстерко із лампами, парфуми, оформив святкову атмосферу в домі. Він був таким ніжним і романтичним. Грав на гітарі, замовив суші і ми довго гуляли. Ці два дні народження були найкращими в моєму житті».
Наталія згадує чоловіка як сильну особистість.
«Діма ніколи не піддавався паніці, а я старалася брати приклад. І навіть коли було неспокійно, тихенько плакала, але розмовляючи з ним, приховувала свої емоції. Знала, що цим ніяк не допоможу».
Молода жінка отримала орден Богдана Хмельницького III ступеня, яким нагородили її чоловіка, пілота Дмитра Бортника,.
«Я трималась, допоки не почали лунати прізвища та імена тих, хто служив разом із Дмитром. А коли дійшла черга до нього, емоції взяли гору над будь-яким контролем почуттів... Я тримала цю шкатулку з орденом, відчувала гордість за Дмитра, але це не може повернути йому життя», – зі сльозами згадує Наталія.
Наталка все ще чекає, що ось-ось відчиняться двері і Дмитро повернеться з польотів.
«Ранком я тобі готую смачний сніданок і проводжаю на роботу. В обід ми граємося із Лакі, п'ємо чай, дивимося одне одному в очі, проміння сонця грає барвами на твоєму обличчі…», – згадує дні з ним жінка.
А потім Наталія наче повертається до реальності.
« … Ти не тут, твоя зірка вже сяє в небі, у височині над нашим будинком, настільки яскраво, пропорційно тим добрим справам, які ти зробив. Ти неперевершений приклад для багатьох українців, своєю завзятістю до перемоги та створенням майбутнього для твоїх дорогих серцю людей. Говорять, час – еліксир, що лікує душу, але чи вистачить його бодай на те, щоб на краплинку стало легше?»
Коментарі
Дописати коментар