Історії Воїнів: Домашенко Андрій
Чоловік не зміг залишити свою сім’ю в небезпеці, адже вдома на нього чекали кохана дружина та дві прекрасні донечки.
— Повномасштабне вторгнення зруйнувало мої плани. Я тільки почав звикати до омріяної роботи за кордоном, як змушений був повертатися назад.
Я не зміг би нормально працювати там, знаючи, що мої дівчата в небезпеці тут, вдома. Тому зобов’язаний був усе кинути задля того, щоб оберігати рідних тут, на українській землі.
Одразу вступив до лав Корюківської тероборони. В перший же день батальйон відправили до Чернігова. Ну а далі по маршруту Луганськ — Донецьк.
У вільні хвилини вчив хлопців грати у нарди. Потім, коли вони вже стали профі, то почали перемагати мене. Це було класно.
Ще приємно було отримувати посилки з дому, передачі від волонтерів, різні смаколики.
Було круто, коли мій земляк, волонтер Олексій, спеціально чекав на мене кілька годин з бойового завдання для того, щоб вручити смаколики особисто. Приємно було отримувати “Остреченську” воду на фронті. Було таке відчуття, ніби побував вдома.
Взагалі завдяки волонтерам та підтримці людей нам легше було триматися, не забувати задля кого і чого воюємо.
13 березня цього року отримав поранення.
- Наша команда приїхала на допомогу побратимові з другої роти. Пораненому відірвало стопу. Було це вдень.
Ми з хлопцями з другої роти несли пораненого на ношах. Пересувалися під обстрілами, адже ворог відкривав вогонь з відстані близько одного кілометра. Вибору в нас не було, і ми продовжували нести побратима, адже кидати його на вірну смерть, щоб самим врятуватися ніхто навіть і не думав.
Ми несли пораненого і коли вже зовсім не стало сил викликали авто, завантажили пораненого і самі посідали хто куди: хто в кузов, хто в машину. Я заскочив у кузов.
Якоїсь миті я відчув біль у шиї. Не одразу зрозумів, що трапилось. Потім, коли вже кров струменем забила з шиї, я усвідомив, що отримав поранення.
Уже опинившись на землі біля машини, мені здалося, що це вже кінець. Але і тут взаємодопомога товаришів зіграла важливу роль.
Надавши першу допомогу на місці, медик відвіз мене до медичної евакуації. Потім мене доставили до медичного пункту, де я отримав першу допомогу. Згодом відвезли у Краматорськ, де зробили операцію, потім на Дніпро, а потім уже на Київ.
Потім були операції, потім курс реабілітації.
Наша команда тоді, 13 березня, вся вціліла. Але через тиждень батько та син з другої роти, що допомагали нести пораненого з відірваною стопою, загинули.
Нагороджений почесними нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України “Золотий хрест.”
Коментарі
Дописати коментар