Загиблі герої Чернігівщини: Степула Руслан

Господар будинку в Бурівці (Городнянська громада) Василь Степула виносить фотокартку свого загиблого сина Руслана. Героя, життя якого обірвала ворожа снайперська куля під Севєродонецьком, біля селища Кузьміне, 29 липня.

Руслан був у них з дружиною Оленою середньою дитиною з трьох. Після закінчення школи він пішов навчатись в чернігівський медичний коледж. Але облишив навчання, вирішивши за краще разом з татком працювати, навчатись будівельній справі. Мабуть, шукав своє покликання в житті.

– Ми удвох їздили по заробітках, – каже Василь Степанович. – А коли прийшов час іти на строкову службу, Руслан потрапив в учбову частину в Ірпені. Військова служба йому сподобалась і він одразу, після семи місяців навчання, підписав контракт. Перевівся у Чернігів, ближче до домівки, служив в частині Національної гвардії. Часто приїжджав додому, в село. Був незамінним помічником – і корову видоїть, і посуд помиє. Допомагав матері по господарству, поки я на заробітках. Звичайна сільська дитина, яка знає й не цурається ніякої роботи.

 Василь Степанович каже, що про можливість повномасштабного вторгнення Руслан не знав. Навіть коли 24 лютого вранці в Бурівці батьки прокинулись від звуків гучних обстрілів і подзвонили сину ще до світання, він сказав переляканій Олені:

«Ну що ти, мамо, які обстріли? Ми б знали».

Але вже менш, ніж за п’ять хвилин, передзвонив і стривожено обізвався:

«Мамо, ви були праві. Це справжня війна».

 Разом з побратимами Руслан героїчно боронив Чернігів. Як могли, батьки шукали зв'язок, щоб зідзвонитись із сином і повідомити, що вони всі живі, щоб тільки він беріг себе. А коли українські військові вигнали супостатів з під Чернігова і з Бурівки, Василь з Оленою поїхали в Чернігів, щоб побачити Руслана.

– Як тільки остання ворожа машина надвечір покинула Бурівку, вранці на світанні ми помчали в Чернігів, – згадує Василь Степанович. – Поїхали через Седнів, бо по Ріпкинській трасі рухатись було неможливо. Ледь перебралися через зруйнований міст. Але добралися. Лєна, плачучи, обнімала не тільки Руслана, а всіх, хто був з ним поруч. Все примовляла: «Хлопчики мої, синочки…». Здавалось, пережили найстрашніше… Руслан потім залишився служити в Чернігові. Має відзнаки, медаль «За оборону Чернігова». Він часто приїжджав додому, мав наречену, готувались до весілля. Ми пишались сином, а він все говорив про те, що хлопці, з якими він воював під Черніговом, відправились на гарячий схід. Та думка не давала йому спокою. Я як міг відмовляв його від його задуму. Навіть документи ховав. А він чотири рази писав рапорт командуванню і все твердив: «Там мої хлопці». Навички, отримані ним під час навчання в медичному коледжі, дуже стали в нагоді під час військових дій. Він і витягував хлопців, і першу допомогу надавав. Вони стали однією сім’єю. І він ніяк не міг змиритися з тим, що вони там, а він – тут.

І батькам, і нареченій довелось змиритись з рішенням Руслана. Воно було непохитне. Влітку нинішнього року воїн таки отримав відрядження на схід.

Реальність увірвалась у сім’ю страшною, неприкритою правдою. Незадовго до загибелі Руслан почав розповідати про те, що у них там дуже гаряче. Нещадні обстріли тривають по чотири години. На оборонні позиції не завжди вдається доставити хлопцям навіть воду, не кажучи вже про інше.

– Казав, що нема де ховатись, – з болем каже батько. – Присилав фото, а там ліс скошений снарядами, ніби трава косою – сама стерня… Він у нас таким шустрим був. І таки дістала його снайперська куля. Я бачив у морзі – потрапила в незахищену шию. І каска, й бронежилет у нього були – сам купував. А таки ж знайшлось вразливе місце… Командир частини, коли нам подзвонив з цією страшною звісткою, сказав: «Таких хлопців, як був ваш Руслан, мало»…

4 серпня Руслан мав піти у відпустку за сімейними обставинами – мама Олена тяжко хворіє. 10 серпня йому мало виповнитись 24 роки. А на 16 серпня планували його весілля з коханою дівчиною… Чекали батьки сина 5 серпня з дороги, щоб відсвяткувати ці радісні події. А довелось зустрічати на три дні раніше й геть не так, як гадалось.

– Я другого серпня якраз був у Чернігові, – каже Василь Степанович. – Мені подзвонили й попрохали приїхати до моргу на опізнання. Я одразу й поїхав. Чорний целофановий пакет на замку. І в ньому наша дитина. Відкрили блискавку… В мене й досі перед очима те, що побачив. І ночами ввижається. Як його опізнати? Але ж хіба батько не відчує сина? Взяв його руку – моя рука, Русланова… Мені кажуть : «Не можна!». А я кажу: «Мені можна. Я його батько…». Коли привезли труну додому, дружина прохала, щоб відкрили – плакала: «Як я свого синочка не побачу?». Але я не дозволив. В неї й так хвороба відбирає всі сили, а тут ще таке горе…

Президент України Володимир Зеленський за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне та бездоганне служіння українському народові, посмертно нагородив орденом "За мужність" III ступеня старшого солдата Нацгвардії Руслана Степулу.