Загиблі герої Чернігівщини: Єроєв Антон. Панчошний Андрій. Дяговець Олексій

Єроєв Антон Аркадійович  (Математик) народився 5 вересня 1989 року, м. Славутич, Київська обл.

Після закінчення загальноосвітньої школи № 1 навчався в Чернігівському державному механіко-технологічному технікумі. З 2013 року працював на  Чорнобильській АЕС. 17 квітня 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Служив снайпером снайперського відділення в/ч А4066. Добрий і щирий, завжди з усмішкою –   таким він запам’ятався товаришам і знайомим. Любив живу природу, тварин, турбувався про них. Дуже цінував дружбу. Відповідально ставився до кожної справи, за яку брався. Був найкращим у світі татом для своєї чотирирічної доньки, яку він обожнював.

Молодший сержант загинув під час виконання бойового завдання 14 липня 2023 року у смт Білогорівка, Сєвєродонецький р-н, Луганська область.

Похований у м. Славутич, Вишгородський р-н, Київська обл.

Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Славутича» (посмертно).

Андрій Панчошний народився 12 травня 1983 року у Гмирянці, де й деякий час мешкав. Колгоспники- батьки - Анатолій Андрій­ович та Надія Михайлів­на прищеплювали сину і старшій доньці любов до рідної землі. Тому Андрій не цурався фізичної пра­ці, був із тих, хто завжди подасть руку допомоги. Словом, ріс трудолюби­вим, хорошим і просто надійним хлопцем. А ро­бота ніколи не була для нього тягарем.

- На літніх канікулах не байдикував, і років із 10­12 уже підробляв у місце­вому колгоспі - пас корів, доглядав за поросятами. Тому отримував похваль­ні грамоти, - згадує ди­тячі роки нашого захис- н и ка сестра Юлія . - Був самостійним. Навіть умів смажити млинці. Сам приготує, а потім усіх при­гостить.

У батька Анатолія Андрій­овича була машина, їздив на тракторі, тому його син ще з малечку проявляв інтерес до техніки. А коли трохи підріс і почав доста­вати до педалей, батько навчив його їздити за кер­мом. Мабуть, це і вплину­ло на визначення професії - молодший Панчошний став водієм. Дуже любив їздити і при чому, на всьо­му - що їздить. Тож відслуживши в армії, деякий час працював у місцево­му сільгосппідприємстві водієм. Пізніше заробив грошей і придбав власну
автівку, яка стала для ньо­го наче живою істотою: розмовляв з нею та беріг аби служила справно та не підводила.

А ще Андрій Панчошний був затятим рибалкою. Обожнював собак і котів. Як побачить, що біжить пес - обов’язково обіз­веться або погладить.

- Ми його дуже любили. Він у нас був маленьким Андрушою. Щирий, весе­лий, ні з ким не конфлікту­вав, при цьому міг постоя­ти за себе, свою родину та країну. Ми його Дусиком називали - скорочено від імені, - згадує Юлія Ана­толіївна. - За кожногохви- лювався, підтримував. Він дуже любив свою Марину - це його друга дружи­на, а також своїх дітей від першого шлюбу - Каріну та Анатолія. До речі, у на­шій родині два Анатолія - батько та племінник. І два Андрії - брат та дідусь.

Юлія Бутко також зга­дує, як Андрій, відчуваючи борг перед Батьківщи­ною, вперше взяв до рук зброю у 2014 році і поїхав воювати на декілька міся­ців у зону АТО. Бо уболівав за долю України, вірив у неї, знаючи хто її справж­ній ворог.

Через рік повернувся додому, будував плани на подальше життя. А трохи пізніше зустрів свою Ма­ринку, як він її називав, - і разом прожили п’ять ща­сливих років. Обоє меш­кали і працювали у Києві. Хотіли купити квартиру, хоча б маленьку, проте щоб була власною. Повномасштабна війна зму­сила чоловіка без вагань йти звільняти від окупантів рідну землю. Проте ніхто з рідних навіть не міг уявити, що ця війна забере їхню найріднішу людину.

Звісно, мати й батько на­магалися вмовити сина, щоб нікуди не йшов - за­лишався зі своєю сім’єю, бо кожній родині хочеть­ся вберегти життя своїх близьких. Дуже важко було його відпускати. Проте з іншого боку, ро­зуміли, якби не стійкість таких хлопців як Андрій, то України б вже не було.

І сам Андрій був непохит­ний у бажанні боронити Україну. «Хто, як не я», - казав захисник та відчував відповідальність за своїх близьких та країну. І по­ставив перед фактом, що піде, тож переконати його було неможливо.

Родина дуже хвилюва­лася за Андрія. Страшно було чекати його з АТО вперше, а вдруге - ще тяжче. На бойові позиції поїхав він власною автівкою - розумів, що там його «ласточка» стане в нагоді, бо завжди його ви­ручала. І він без машини - нікуди.
- Колись телефоную Андрію, запитую: «Як там твоя «ласточка?» А він каже: «На місці. Щоправ­да, трохи побита», - розповідає сестра.

Юлія Анатоліївна гово­рить, що війна дуже змі­нила їхнього Андрія. Він став «уже не той», мовчаз­ним, змужнілим і водночас змученим. Як уточнює сестра, брат був сержан­том, виконував бойові завдання на Донеччині та Луганщині, у Запорізькій області. Про те, як воювалося, Андрій майже нічого не розказував, хоча інколи зізнався, що багато його
побратимів загинуло. Проте усі хлопці, що зали­шилися живі, трималися під постійними ворожими обстрілами. Якщо сказати, що було важко - це значить нічого не сказати.

- У грудні минулого року, коли їх вивели з Бахмута, Андрій приїхав додому. Тоді обмовився, що було багато втрат: із їхньої бри­гади залишилося п’ять хлопців. Їх усіх на декілька днів відпустили, - розпо­відає Юлія Анатоліївна.

Вдруге, і востаннє, Анд­рій потрапив додому, коли після проведення військо­вих навчань вирушав на активні бойові дії на За­порізький напрямок. Одну добу наш захисник побув із рідними.

- Як поїхав... І оце його привезли... Підірвався на міні поблизу Новояковлівки, - плаче сестра.

Напередодні трагедії в Андрія був поганий зв’язок, тож поговорити їм не вда­лося, лише переписували­ся. Повідомив, що днями на позиціях загинув това­риш, із яким він вижив пі­сля пекельного Бахмута. Тому Андрій дуже боляче переживав його втрату. Переймався, що тіло по­братима не можуть наразі забрати із поля бою. А ще сказав, що дуже скучив за рідними, «усіх цілую та обіймаю». Наступного дня, у неділю, 16 липня, сталося непоправне...під час боїв на Запорізькому напрямку від осколкових поранень, отриманих внаслідок вибуху ворожої протитанкової міни Андрій загинув. Попрощалися з воїном в Ічні, поховали на кладовищі малої батьківщини.

Молодший сержант Дяговець Олексій Васильович народився 11 жовтня 1986 року в селі Нові Боровичі Сновської громади. У 1993 році пішов до 1-го класу Новоборовицької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Протягом навчання постійно брав участь у спортивних змаганнях районного і обласного рівнів, мав ряд дипломів і нагород. У 2004 році закінчив школу з похвальним листом за високі досягнення в розвитку фізичної культури і спорту. Після цього вступив до Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка на факультет фізичного виховання і спорту. Постійно брав участь у змаганнях різного рівня з легкої атлетики.

У 2008 році отримав базову вищу освіту за напрямом підготовки «Фізичне виховання і спорт» та здобув кваліфікацію бакалавра з фізичної культури з відзнакою. У 2009 році отримав повну вищу світу за спеціальністю «Фізичне виховання» та здобув кваліфікацію «вчитель фізичної культури і валеології, інструктора з туристичної та спортивно-масової роботи» з відзнакою. У 2009 році пройшов за конкурсом на посаду викладача кафедри фізичного виховання Чернігівського інституту права, соціальних технологій та праці (після реорганізації - Чернігівський технологічний університет). Працював там до 2015 року.

Протягом 2009-2012 рр. навчався в аспірантурі Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. За час навчання написав 16 наукових статей (12 із них одноосібних) на теми по фізичній культурі, валеології та теорії і методики фізичного виховання. Постійно брав участь у наукових конференціях, був нагороджений за кращу доповідь і дослідження серед аспірантів.

У 2013 році організував і відкрив Федерацію регбі в Чернігівській області та створив дорослу команду з регбі-7, які постійно брали участь у всеукраїнських і міжнародних змаганнях різних рівнів та були бронзовими призерами Першої ліги України з регбі-7 серед дорослих команд. Відкрив безкоштовну дитячу секцію для дітей, яка функціонувала у 2016-2020 роках. У липні 2017 року подав документи і пройшов по конкурсу на посаду поліцейського управління патрульної поліції м. Києва Департаменту патрульної поліції.

У жовтні 2018 року був переведений до управління патрульної поліції в Чернігівській області ДПП. у 2019 році був призначений на посаду заступника начальника управління - начальника чергової частини управління патрульної поліції в Чернігівській області ДПП. У лютому 2020 року був переведений і призначений на посаду начальника управління превентивної діяльності Головного управління Національної поліції в Чернігівській області. У 2021 році закінчив Національний університет «Чернігівська політехніка» та здобув кваліфікацію магістра за освітньою програмою Кримінальна юстиція (Суд. Прокуратура. Адвокатура) - спеціальність 081 Право.

Під час повномасштабного вторгнення рф 24 лютого 2022 року через клопотання був відряджений до військової частини А4790 для виконання завдань з оборони держави. Займався аеророзвідкою, розвідкою, зачисткою територій, евакуацією цивільного населення, допомогою 1-й Сіверській танковій бригаді за потребами на постійній основі.

19.01.2023 року звільнився з Національної поліції за власним бажанням з метою служби в ЗСУ.

Пройдені курси:

- «Introduction to Incident Command System» ознайомлення 3 системою управління в надзвичайних ситуаціях 2019 р.

- «Crowd Control Summit» - управління натовпом 2019 р.

- «Семінар-тренінг для керівників підрозділів превентивної діяльності» 2020 р.

Основні останні нагороди:

1.Грамота Міністерства внутрішніх справ України 2020 р.

2. Почесна грамота Управління державної охорони України 2021 р.

3.Подяка Національної поліції України 2021 р.

4.Памʼятний знак «За доблесть» Управління державної охорони України 2022 р.

5.Подяка Чернігівської обласної державної адміністрації 2022 р.

6.Почесна грамота Кабінету міністрів України 2022 р.

7.«Вогнепальна зброя» Міністерства внутрішніх справ 2022 р.

8.Медаль «За сумлінну службу» оперативного командування «Північ».

Рішенням виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 19 вересня 2023 року № 589 нагороджений медаллю «За оборону Чернігова» (посмертно).

Загинув під час виконання бойового завдання у складі одного з підрозділів в/ч А0504 на Херсонщині. Вдома залишилися дружина Оксана та дві доньки - Діана та Аріадна. Попрощатися з воїном будуть в Чернігові в Катерининській церкві, поховання відбудеться на кладовищі Яцево.