Цікаві інтерв'ю: фотохудожник Віктор Кошмал

Віктор Кошмал – людина у Чернігові відома. Багато чернігівців могли бачити цього чоловіка у гущавині подій, на різноманітних заходах, що відбуваються у місті і області. І завжди його супроводжує його незмінний товариш – фотоапарат. Люди ж, які працюють в Чернігові у медійній сфері або так чи інакше повʼязані з фотографією, не просто знають Віктора Кошмала, а вважають його професіоналом з великої літери, шанують і поважають його талант. Нещодавно він відсвяткував свій 70-річний ювілей, і ми не могли пройти повз цю подію в його житті. В цій великій розмові ми поговоримо про його біографію, про творчість, про фотографію і про все-все-все.

– Віктор Кошмал – і що додати? Немає сенсу додавати щось більше, але, як правильно сказати: фотограф, фотохудожник, заслужений фотограф, фоторепортер? Який краще до Вас з цих, або інший?

– На сьогодні, мабуть, краще фоторепортер. Чому? Тому що, дійсно, всі події, які відбуваються в нашому місті, в нашій області, де я буваю, то в мене все більше репортажні зйомки.

– У вас ювілей. Не знаю, як це навіть казати, 70 років! Ніхто не вірить в це. Ви відчуваєте себе на цей вік?

– Ні, справа в тому, друзі, що ми з дружиною все життя вели здоровий спосіб життя. Дружина каже, треба, щоб у старості ми не були обузою дітям. Ми перепробували все, побували у всіх можливих оздоровчих закладах.

– Це що мається на увазі: спорт, чи харчування, дієти?

– Харчування, здорове харчування. Спорт – це прерогатива моя, тому що дружина в мене каже, мені краще ходити, аніж бігати.

– Ви завжди займалися тим, що підтримували себе у формі?

– Однозначно, звичайно. Я коли навчався в школі, це вже в 9-му класі, в мені заклалась мрія, що я хочу бути військовим льотчиком. На той час я виписував собі додому журнали «Крылья Родины», «Авиация и космонавтика», читав літературу направлену на космос, психологічну літературу. І звісно готував себе до цього. Як? В мене гантелі, турнік, експандер. І кожного ранку я бігав, це ще в Бахмачі. І звісно що я виступав за першість школи по бігу. Я не стояв осторонь.

– Зараз це теж продовжується?

– Знаєте, 20 років я бігав до Десни кожного ранку, був у групі моржів. І 20 років я бігав кожного ранку купатися. А потім якось… Справа в тому, що з водою шуткувати не можна, і треба вміти слухати свій організм. Якщо ти відчуваєш, що тобі це вже не підходить, все. То я зараз тільки коли ходжу в баню. А в баню ми ходимо регулярно! І не просто в баню, а з віничками, два віника, так щоб класно було!

– Тобто це і є Ваш секрет підтримування себе в гарній формі?

– Однозначно. Кожної неділі на другий пар, тобто пів сьомої чи в сім годин ми вже на Золотому пляжі в парилці, все як положено.

– Зрозуміло. Якщо хочете бути в 70 років таким, як Віктор Кошмал, треба ходити в баню! А взагалі, я розумію, що так казати не коректно: «у вашому віці», але все одно. Вам не набрид Ваш такий активний спосіб життя? Ви мотаєтесь по всій області, шукаєте репортажі, бігаєте за кадрами. Це Вас тримає чи можливо хочеться вже розслабитися?

– Ні, не хочеться мені розслаблятися. Я вам скажу так, є таке прислів’я: «Якщо не хочеш працювати, полюби свою роботу». Я її полюбив, вона полюбила мене. Справа в тому, що коли тебе посилають, чи навіть сам їдеш знімати, мені не треба пояснювати, що треба фотографувати. За цей життєвий час я вже стільки репортажів назнімав, що я вже бачу якусь головну тему. Що я повинен зняти там, там і там. Десь крупним планом, середнім планом, загальним планом. Я це вже бачу і вираховую на ходу, швиденько міняю об’єктиви і швиденько переміщаюся, розумієте? Бачу кадр – не бачу проблем.

– Ви сказали «за весь цей час». Давайте згадаємо скільки у Вас стаж фотографа? Коли Ви взяли вперше до рук фотоапарат, в якому віці?

– Я в Бахмачі жив, і друзі робили фотографії. У мене старший брат. Хлопці якось там робили фотографії. А потім хрещений батько мені подарував фотоапарат «Смена-6», тоді був такий апарат.

– Це який вік у Вас був?

– 12 років.

– 12 років. В ті роки казали, хочеш зробити людині проблему – подаруй фотоапарат. Мається на увазі технологічний процес. Це зараз – клацнув і бачиш, а там же треба плівки, проявник, закріплювач, збільшувач… Тобто це був величезний процес. Не просто так фотографії давались. Давайте згадаємо, як це було.

– Ні, не треба це ускладнювати, як то кажуть. Це був творчий процес, пошук. Це було, як щось таке казкове. Ти сів, починаєш друкувати, червоне світло, все інше… Ні, воно мені одразу сподобалося. Якщо ти хочеш чомусь навчитись, завжди поруч є друзі, старші, які розуміють в цьому більше ніж ти. А ти ж взагалі нічого не знаєш. І от коли ти цікавишся і запитуєш, то завжди знайдеш відповідь, і тобі допоможуть. А якщо ти будеш мовчати, тобі ніхто нічого не допоможе, і будеш так ходити.

– Давайте обговоримо цей процес. З чого починалося тоді фото? Знати всі параметри фотоапарата, так, як воно буде в результаті…

– Це Ви так голосно сказали «параметри фотоапарата»!

– Але ж зараз дивишся, і воно видно. А тоді там все треба було по циферках виставляти, далі плівку проявляти…

– Ні, треба було навчитися заряджати цю плівку в бочок спочатку, а потім проявляти. Але признаюся чесно, я пам’ятаю, що я перші плівкисвої навіть не закріпляв, і фотографії друкував.

– Тобто технологічний процес тоді і технологічний процес зараз – це абсолютно інша епоха?

– Це небо і земля.

– Як ви взагалі встигали в ногу з прогресом?

– Так. До речі, в армії я рік був комсоргом батальйону, і в мене тоді був фотоапарат «Зеніт-С». А потім я в армії собі виписав через базу «Посилторгу» «Зеніт-В» – перша моя дзеркальна камера. Моя!

– Тобто шлях почався не з дзеркальних, чи довго Ви на плівці ще залишались?

– Ого! Десь у 2003-му році я вже, беручи участь у фотоконкурсі від «Укрінформ», виграв цифрову фотокамеруNikon COOLPIX 3,2 млн. Така маленька. Я зайняв тоді, до речі, друге місце.

– Можливо, якби не виграли, то залишались би старовіром на плівці чи як?

– Та ні, розумієте, цей процес вже незворотній був.

– В музиці така зараз тенденція, теж з’явились всі ці мр3 в wav, тощо. Але меломани повертаються до вінілу, мовляв, це справжнє. Нема такого у фотосправі, що все ж таки плівку ніщо не замінить?

– Немає. У мене немає. Зараз для того, щоб працювати з плівкою, треба мати великі кошти. У нас тут зараз нічого не випускається для того, щоб обробляти плівку. Якщо брати кольорову плівку, то вона проявляється тільки в Києві, але ще треба знайти, де її проявляють, а потім знайти де її надрукують. Це дуже велика морока зараз.

– Щодо технічних моментів, у Вас були певні цікаві історії про те, що наче компанія Canonу вас на дослідження брала техніку. Розкажіть, що це було таке?

– Та все дуже просто. Якось мені по життю весь час траплялися люди, які, мабутьчерез те, що я підставляю плече, мені його підставляють також. Не хватало коштів, мені позичили кошти, я купив Canon50D. Це гарна камера. Вона не професійна, але також для просунутих фотографів. Я таким був вже. І я знімав, знімав, і щось у ній трапилось таке. І я поїхав у Київ в ремонтну майстерню на вул. Сім’я Хохлових. Я здав камеру, кажу, в мене така-така проблема. Буквально хвилин через 10 виходить приймальник і каже: «Ви знаєте, в нас такого ще не було. Ваш затвор відпрацював більше 700 тисяч чи 7 млн, щось таке, велика цифра, точно не памʼятаю. Одним словом – дуже великий ресурс. І каже: «Йому положено тільки 100 тис. То у нас є пропозиція для Вас: ми зараз цей затвор заберемо і перенаправимо виробнику, а безкоштовно Вам поставимо новий затвор».

– Тобто ваш затвор для фірми Canon виявився рекордним?

– Так. До речі, вони поставили цей затвор, я ще довго знімав цією камерою. Потім цією камерою фотографував мій онук, так що камера в ідеальному стані працює і по сьогоднішній день.

– Про сьогоднішній день: чи не відчуваєте Ви, що зараз, у зв’язку з технологіями, з соціальними мережами відбувається певне знецінення якості фото. Умовно кажучи, будь-який блогер може «яблукофоном» зробити краще фото, ніж заслужений Кошмал. Або люди можуть просто не помітити різниці. Ви не бачите такої тенденції, що у людей якісне класне фото, це ніби як «так і має бути»?

– Розумієте, світ прекрасний! Люди чудові! І коли майстер бачить це, він відображає це в своїй роботі. Звісно, що ця камера мені допомагає. Камера, об’єктив, весь комплект цих об’єктивів допомагають моєму творчому пошуку. Можна мати гарну камеру, але не розуміти, що ти маєш в руках. Сісти на Мерс і просто газувать і їхать, не розуміючи, що ти робиш. Так само ось ця камера. Треба знати. Чому я й одразу і кажу, коли до мене приходять на гурток, я питаю: інструкцію читав?

– Але ж в цьому телефоні не треба інструкції, там раз, пальчиком тицьнув, і воно зробилося.

– Якщо отут от немає в голові, то яким пальчиком не тикай, ти нічого не отримаєш, розумієш? Треба думати. Є один з таких неписаних законів, 13-ти законів фотографа: Перед тим, як натиснути на спусковий гачок, подумай, а чи потрібен мені цей кадр чи ні?

– Зараз ходить людина куди завгодно, в туалет, і робить 40 селфі, які всі лайкають і всім подобається. Чи немає у Вас в душі ревнощів, щодо того, що зараз будь-хто може сказати, що я класний фотограф?

– Я на це запитання скажу так. Мене дивує те, що молоді люди зараз купляють гарні камери, 2-3 фото виставили у фейсбук і пишуть: «фотохудожник». А мені якось нечемно сказати про себе «фотохудожник», хоча дійсно, виходить, люди цінять мою роботу. А в нас зараз фотохудожник, наче птьфу! – і вийшов фотохудожник. Це треба роки, щоб зрозуміти що, де і як. Людина. От переді мною людина, її ж треба знати, як вірно сфотографувати. Молода людина чи симпатична людина, десь людина вже поважного віку. Треба розуміти, а не просто взяти камеру в руку і сфотографувати. Кажуть, ой, ви там у фотошопі виправите! Ні, дорогенькі, я фотограф-реаліст.

– Тобто, ніякого фотошопу?

– Може бути, але легенький, десь щось прибрати. Але найголовніше, якось мені один з фотожурналістів наших казав: Нащо ти так багато клацаєш? Я кажу: та я не клацаю, я знімаю. Це по-перше. А по-друге, так само і Вас сфотографувати. Ви знана людина, і якщо я якусь погану фотографію виставлю, то люди скажуть: та хто це такий? Зрозумійте одну річ, що фотографією можна людину звеличити, і фотографією людину можна вбити. Оце треба чітко собі усвідомити.

– Тобто, розуміння таких нюансів і відрізняє заслуженого фотографа від блогера з телефоном?

– Так. Коли я почав співпрацювати з газетами, і коли мене посилають на якийсь репортаж, то чесно скажу, на початку такої роботи мені було так… Наприклад Обласна рада, Обласна адміністрація, сидять поважні люди, а мені треба сфотографувати, і що? Мені треба вийти, а мені було якось ніяково, що я людям заважаю. Але потім я зрозумів, що якщо мене посилають працювати, я ставлю собі запитання: чого я тут був? Мені треба зробити гарне фото, я просто встав і пішов. Але до цього я вже все вирахував, приготувався, я виходжу і спокійно роблю свою роботу. Люди роблять свою роботу, я роблю свою роботу. Ось тільки тоді в тебе виходить дійсно те, що треба. Коли ти приносиш фотографію в редакцію, і кажеш, а тепер нехай у вас голова болить, вибирайте собі. Людина є і так повернута, і так повернута, і ще те, і те. Якось один з поважних фотографів, вже покійний, казав: Коли мене посилають в село фотографувати якогось коваля або доярку, то я фотографую всіх передовиків, шофера, комбайнера, доярку, коваля. А чого? А каже, якщо мене посилають, мені не треба їхати, в мене воно вже є.

– Якщо Ви вже перейшли до спогадів, то на Вашому віці, я думаю, було багато таких унікальних подій і персонажів, про яких варто згадати. Коли люди такого стажу починаютьміж собою зустрічатися, починаються в якийсь момент такі історії, типу «ой, а там Соня Ротару вийшла, щось сказала». У Вас певно теж є багато таких історії. Кого ви бачили з таких, наприклад, Брежнєва бачили? Гагаріна, ні?

– Ні. Але, коли я служив в Армії, а я служив у ВДВ. В полк Черьоху приїхав командуючий ВДВ Василій Филипович Маргелов. І я до цього часу пам’ятаю, я тоді вже з фотоапаратом ходив, мої дембеля сказали так:Іди, і без фото командуючого не повертайся. І я вже і так, і сяк, і етак….

– Сфотографували Маргелова?

– Він мене послав.

– В якому сенсі? Сказав, що не можна?

– Я йому набрид настільки, фотографуючи, що він мене послав, і я швиденько звідти втік. Але плівки в мене не забрав, ні.

– А якщо про персоналій казати, артистів відомих, кого Ви фотографували, бачили, поряд знаходились?

– Коли я працював з Іваном Івановичем Куровським, в селі був концерт. Оцей співак…«Барабан был плох, барабанщик бог…». Гнатюк. І ось він виступав на сцені, а там в кулуарах можна було навколо сцени обійти, і от я з однієї точки переходжу… Перед людьми ж не будеш бігати, люди ж прийшли на концерт, а не бачити мою спину. А Він виступив і там ходить у кулуарах, а я значить раз, і проходжу, а він думав, що я до нього йду, і почав на мене оте саме! Я кажу: Боже мій, заспокойтеся, Ви мені не потрібні.

– Це його, я думаю, образило ще більше.

– Я не став звертати уваги.

– У Вашому об’єктиві хто був, артисти були, президенти були, всі хто завгодно?

– Був такий момент! В Батурині, коли Ющенко приїжджав, пам’ятаю як зараз: купа операторів, народу! Розставили всіх операторів, а Дмитро Ниноненко з обласної ради, каже: Ну, Кошмала хоч цепом прив’яжи, все одно буде бігать! І тут я знаходжу такий цікавий кадр, і відчуваю, що я лечу назад. Два охоронці мене за ремінь хватають з обох сторін і висмикують звідти! А я ж знайшов таку точку, такий кадр! Я кожного разу, коли працюю, стараюся знайти таку точку, що не всі бачать. Коли купа людей стоїть, і з однієї точки всі фотографують – ніякого інтересу. В кожному фото повинна бути якась родзинка. Олександр Родченко, фотограф 30-х років сказав золоті слова, як для мене. Якою повинна бути фотографія? «Фотографія повинна бути проста і складна, одночасно вона має дивувати і вражати. Якщо цього немає, то за фото, як за мистецтво, немає чого розмовляти.» І знаєте, червоною ниткою через всю мою творчість воно в мене проходить. Це мене кожного разу заставляє шукати оцю точку, таку, щоб дійсно люди сказали: «Так, а як?! Я ж там був, а такого не бачив». Це і є професіоналізм.

– Не можна не згадати про воєнні роки. Як тут Ваша фотоісторія складалася? Ми бачимо на Вашій виставці тут і Залужний є, і Ніколюк.

– Під час бомбардувань, облоги Чернігова, ми з дружиною знаходилися у Чернігові по вул. Любецькій, в районі Молокозаводу. Моя камера стояла зачохлена, вона не працювала.

– Ви не діставали камеру під час цього?

– Ні. Там довго пояснювати, але …

– Я Вас розумію, я теж тижні два-три нічого не знімав, хоча треба було.

– Так. Ми місяць побули, а наші доньки з сім’ями були у Боромиках. Пізніше я почав їздити до Чернігова, і це вже пішли мої перші фотографії саме з Новоселівки, розруха ця вся. Я тоді звертався до військових, мене проводили – тут ходи, а тут не ходи, але разом з ними я по Новоселівці походив, познімав. Ну, а потім вже пішло-поїхало.

– Залужного Ви де зустріли?

– Це ще до повномасштабної війни. В Гончарівському будувалася серія гуртожитків для військових, і було турне організовано Північним оперативним округом. Ми там відходили, і Валерій Федорович з нами. А познайомився я з ним ще десь 3 чи 4 роки назад. Північно-оперативний округ проводив конкурс на кращу військову фотографію, і я зайняв перше місце, з рук Валерія Федоровича отримав подарунок. А потім пішло-поїхало. Хто такий фотограф? Це не просто фотограф, фотограф має бути режисером. Тому що ти бачиш людину і думаєш, як зробити цей кадр. Ось, будь-ласка, результат. Коли ти розмовляєш з людиною, тоді можна зробити. Я кажу: Валерію Федоровичу, а Ви присядьте. І він присів.

– Тобто, доводиться іноді людині підказувати, як краще зробити, щоб вийшло гарне фото?

– Так. Бачите, наче такий простенький кадр, але по моєму проханню він присів. Його життя ж пройшло скрізь по армії. Армійські будні – це для нього, що нам наше життя. Так що, коли спілкуєшся, коли розмовляєш з любою людиною, яку ти фотографуєш, вона тоді завжди йде на зв’язок. А якщо просто тупо ходити і фотографувати, то це такі ж тупі фотографії й виходять.

– Добре. Не можна не згадати те, що Ви займаєтеся постійно педагогічною діяльністю. Ви навчили не одне покоління фотографів і операторів. Зараз школа чи гурток працює? Ви працюєте з дітьми?

– Вперше я почав з дітками працювати в Палаці піонерів. Це був 1979 рік. Мене там прийняли на посаду завідуючим фотолабораторії і вести гуртки. З того часу я постійно працюю з дітками. Був такий час, коли в мене було 6 груп. Мені тоді виділили приміщення бувшого вино-горілчаного магазину у підвалі на Щорса, 4. До речі, Артем Стах туди ще ходив до мене, вони з братом ходили, але бабуся їх постійно контролювала, чи вони прийшли, чи ні. Так от, у мене було там 6 груп зранку до вечора. Тоді мені вистачало проявників, закріплювачів. Тобто лабораторія була обладнана на всі 100 %. Телевізор, магнітофон, програвач, купа книг, журналів, було все для того, щоб діти приходили, навчалися, могли і відпочити, і набратися знань.

– Знову ж таки, тоді і зараз. Тоді це було щось магічне і містичне. Зараз фото раз і зробив. Чи є зараз у дітей ще таке прагнення – стати фотографом, фотохудожником, не просто підписати себе, а зрозуміти суть професії?

– Таких людей треба шукати. Вони є, але не завжди вони відкриваються. Якщо я йду по місту з камерою, то я відкрито йду по місту, я фотографую, якщо я десь бачу молоду людину з фотоапаратом, то запитую: А ти не хочеш до мене на гурток прийти? У фейсбук викладаю запрошення. Але хто хоче, хто бажає, я завжди радий прийняти. Слава Богу, за ці роки вже плеяда журналістів. Одна із відомих прийшла в 9-му класі, навчалася. А у нас не просто гурток, а обов’язково треба приймати участь у фотоконкурсах. Чому? Тому що, коли твоя фотографія десь перемагає у фотоконкурсах, там перше, друге, третє місце, тоді в тебе самого серце надихається ще більшим бажанням творити і находити.

– Ви в роботі з дітьми, і взагалі в своїй роботі, дотримуєтесь якогось свого шляху, своїх правил, чи слідкуєте за тенденціями тих самих соцмереж?

– Моє головне завдання – навчити фотографувати в різноманітних ситуаціях. Ми ходимо на виставки, ми ходимо на змагання: гімнастика, волейбол, футбол, теніс настільний. І на всіх цих змаганнях я намагаюся, щоб мої діти бачили, як я знімаю, але я й контролюю, що вони знімають. Як правильно знімати, що вибирати. Щоб діти видошукач свій бачили, картинку, на фоні чого вони фотографують. Можна розказувати і показувати купу своїх фотографій, але коли ти практично ось тут повзаєш і показуєш, як це треба робити, ось тут наочність і є саме головне.

– Ви зазначили, що просто любите ходити по Чернігову з фотоапаратом. Чернігів – це гарна фотомодель?

– Однозначно! Нещодавно мені треба було ввечері поїхати до моєї учениці забрати ті фотографії, що вона наробила, але я камеру з собою не брав. Вже був час, коли включали освітлення. І коли проїжджаю по місту, думаю треба ще проїхати ось туди, може ще щось побачу. Це постійний пошук! І от думаю, проїду я повз Катеринку, і тільки я доїжджаю сюди, хоп, і включилося світло. А в мене в руках тільки одна мобіла. Думаю, що ж робити? Нічне фотографування, це треба, щоб камера стояла нерухомо. Та почекай! Я ставлю мобільний на дах своєї ластівки, роблю серію кадрів, раз – один викидую у фейсбук. Поки приїжджаю додому, вже пишуть: «Кошмал. Де ти там знайшов таку калюжу?»

– А, це була ніби дзеркальна поверхня?

– Так, вийшло, що Катеринка стоїть вечірня, але вона відобразилася на даху авто.

– Тобто на Вашу думку, телефоном можна зробити гідний кадр чи все ж таки треба техніка?

– Якщо ти бачиш кадр, то якою камерою ти не зробиш, але це є кадр. Можна зробити все. Я ж кажу, їду, побачив кадр, я став, зробив і поїхав далі.

– То треба, щоб щось було під рукою завжди.

– Такого не буває, щоб у мене не було.

– Багатьох людей питаєш, яке в тебе хобі? – Фотографія. Зараз я у Вас спитаю, яке у Вас хобі, чим Ви перезавантажуєте мозок?

– Ось мене запитують: Кошмал, в тебе відпустка буває? А я кажу, ну як у творчої людини може бути відпустка? Поїхав у Седнів минулої осені, а там якраз лебеді. А я взяв об’єктив здоровенний і зробив серію фото. Розумієте? У мене тоді болить і щемить серце від того, що очі і мозок мій пам’ятають сюжет, а в мене нічого не було під рукою. Тоді я терзаюсь, тоді серце в мене болить.

– Тобто фотографія – це завжди, як хобі і як робота?

– Так.

– Але можливо ще чимось, рибалка, книжки?

– Я з радістю пам’ятаю, як карась отак ходить… Але для мене це трата мого часу. Ні.

– Не може пройти жодної хвилини, щоб Ви не бачили кадр і не намагалися його сфотографувати?

– Будемо так казати, якщо я тисячу разів пройду повз ту саму Катеринку, то все одно в мене рука потягнеться, щоб зробити 1001-й кадр.

– Будемо тоді завершувати нашу розмову, і наприкінці, як завжди, хочеться почути якісь побажання тим людям, які або хочуть бачити себе фотографами, або вже себе бачать фотографами. Взагалі, як раніше казали – фотолюбителям.Можливо щось Ви можете з вашої висоти побажати?

– На цей час, 70 років мені. Але залишається оце постійне бажання бачити навколо себе красиве і показувати нашим людям: люди добрі, ви ж погляньте, яка наша земля красива! Це, по-перше. А по-друге, я ж кажу, що людина з фотокамерою ще не значить, що це фоторепортер чи фотохудожник, ні. Цьому треба вчитися.В нашому місті зараз при централізованій бібліотеці ім. Коцюбинського фотоклуб прекрасний поруч, це з дорослими. Далі з дітками в Обласному центрі науково-технічної творчості учнівської молоді заняття теж я проводжу. Вміння бачити треба прививати. Тому що ми йдемо і бачимо туман, ну і що, що туман. Ну роса, ну квіточка. А як її так сфотографувати, щоб вона дивувала і вражала? І оце постійне бажання зробити щось невимовне із того, що ось тут от. Ось воно, от, не треба нічого видумувати, люди добрі! Тільки треба помізкувати, подумати, і тоді вийде геніальний знімок.

– Тоді бажаємо всім геніальних знімків! Дякуємо за те, що знайшли час поспілкуватися. Гарного здоров’я, на все добре!

Джерело

https://www.youtube.com/watch?v=JCU_2hWDyRo