Історії Воїнів: Кравченко Максим

 Чотири контракти на 12 років служби у ЗСУ підписав 32-річний прилучанин Максим Кравченко. З його слів, із 2014 року приєднався до зведеного загону добровольців повітряних сил, в складі якого обороняв Донецький аеропорт. Потім у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний яр" стояв на обороні Луганської області. У лютому 22-го після місячної перерви знову приєднався до лав ЗСУ: у лютому-березні обороняв рідну Прилуччину, із березня по серпень цього року виконував бойові завдання на Донбасі. Там отримав четверту і п’яту контузії.

"Була така пісня у Кузьми Скрябіна «Старі фотографії». Не люблю їх дивитись. Відкриваєш – того вже нема, той інвалід. Буває дивишся на фотки, один ти живий і здоровий лишився", — розповідає Максим Кравченко.

Служити у лавах ЗСУ Максим почав із 2009 року. У 2014-му став добровольцем зведеного загону повітряних сил, який у складі ряду бойових бригад тримав оборону Донецького аеропорту.

"Були на східній околиці Донецького аеропорту: Донецьк, аеропорт і ми були трохи сюди зсунені. Заходили наші хлопці, тиждень два і виходили. Там були надтяжкі умови в плані, що ніхто не висипався. Очі, вуха це все не залізне, хоч і кажуть — кіборги".

На тому напрямку чоловік лишався до січня 2015 року.

"Коли аеропорт впав ми потрапили в оточення на «Зеніті». На нас пішла танкова колона. Була така «Перша Слов’янська бригада». Вони хотіли нас нахрапом взяти. В них нічого не вийшло. Ми їх повністю розбили. Вони повтікали там" — розповідає Максим.

Цю ротацію закінчив у березні наступного року. До 2017 року був головним сержантом роти 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний яр». В той час військові виконували бойові завдання у Луганській області.

"Третього лютого 2022 року я звільнився із ЗСУ. Побув 21 день вдома і 24 зранку вже був у ТрО. Знав, що війна буде. Буде повномасштабне. Це лише справа часу".

 У перші дні повномасштабного вторгнення разом зі спецслужбами Максим патрулював місто. Пригадує, як відпрацьовували звернення прилучан про підозрілих чоловіків.

"Нам нічого не буде. Донбас далеко. 800 кілометрів це не так далеко. Як показало 24 лютого це дуже близько. День, два і вони тут. Ось, що показало 24 лютого. Мені тоді сподобався наш народ. Мобілізованістю".

До звільнення Чернігівської області разом із побратимами тримав блокпост-засідку в районі Іваниці Ічнянської громади. Тими шляхами в бік Києва рухалися колони російської техніки.

"У нас там були гранатомети. Готові були їх подавляти. Стріляти вмію добре із багатьох видів стрілецької зброї. З гранатометів вмію стріляти. Парашут вмію укладати. Керувати тактикою бою трохи вмію".

З березня по серпень відбулась нова ротація по обороні Донбасу. Була задача висадитись на березі через річку Сіверський Донець на територію Луганської області і зайняти там ряд вогневих точок по лісу, розповідає чоловік.

"Окопувались. Нас вибивали ми окопувались. Окопувались вибивали. Бойову задачу ми там виконали гарно. Змогли ще пройти вперед. Кожен метр, кожен сантиметр землі дається втратами. Чиєюсь кров’ю, слізьми. Ці втрати, це чиїсь людські долі.

Того дня Максим отримав ще дві контузії, перед цим він мав вже три.

"Коли дві авіабомби пройшло. Ми на КСП роти чергували. Отак хата стояла розбита і погріб. Там метрів 15. Фух, фух. Одна, друга. Все в диму в тумані. А там була заглушка і світло пробивається, а так нічого не видно, крім цього світла. Кажу: «Це що світло в кінці тунелю?» Відбулися легким переляком і високим тиском.

Службу в ЗСУ чоловік називає роботою.

"Треба стояти і воювати. Треба робити свою роботу. Бути корисним, чим можеш. Дуже багато людей думають, що я не вміють. Всі навчаться. Ніхто не вміє. Ніхто не народився у формі, у фуражці. Всі до цього прийшли. Всі це одягли вперше".

Джерело